– А чи не покликати нам на святкування Нового року моїх батьків? – вигукнув за вечерею Толік, чоловік Зінаїди Іванівни.

– Ти забув, який конфуз стався, коли минулого разу вони у нас відзначали?!

– Та пам’ятаю я, як таке забудеш… Але це ж коли було… Та й батько перебрав тоді трохи, забувся…

– Ох, навіть не знаю. Люди вони веселі, звичайно, але як би чого не вийшло…

Зінаїда подзвонила свекрусі.

– Мамо, як ви дивитеся на те, щоб зустріти Новий рік у сімейному колі, з дітьми своїми, тобто з нами?

– Зінаїдо, та я б тільки рада була, сумую ж… А сусідка твоя, Раїса, живе ще там?

– Ні, не живе, знайшла нове кохання і з’їхала, у квартирі син її з дружиною живуть. Ну то що, чекати вас?

– Так, приїдемо. Чекайте.

Зінаїда добре ставилася до свекрухи. І це було взаємно. Мама Толіка, Надія Вікторівна, була рада, що на її сина звернула увагу така жінка, як Зіна.

Хазяйка, і зовнішність приваблива, з формами, а що ще для щастя чоловіку треба? Толік красою не блищав. Але був цілком порядним та благонадійним.

Після весілля молодята купили квартиру і жили собі в насолоду. Народився син, Леонід, копія батька Анатолія. Не пощастило хлопчику. Але добрий дуже.

Два роки тому свекруха напросилася відзначати Новий рік у родині сина Толіка. Привезли каструлю з олів’є, лоточок із холодцем зі свинини, та торт.

Чоловік її, Микола, батько Толіка, привіз кілька пляшок ігристого. І до півночі був добряче веселий.

А тут сусідка Раїса, жінка в самому соку, завітала. Мовляв, одна я святкую, сумно стало, а у вас тут телебачення на всю ввімкнуто і галасливо, весело, вирішила зайти.

Микола чомусь особливо зрадів гості. Почав тости говорити промовисті, потім пісні почав виконувати. Раїса плескала в долоні, хвалила, називала його талантом від Бога.

Зіна з Толіком мовчки спостерігали, жуючи холодець.

Терпець Надії Вікторівни урвався, коли її чоловік злився в пориві танцю з Раїсою під веселу новорічну пісню з телевізора. У Раїси радісно блищали очі.

Розлучивши танцюристів, Надія відвела чоловіка в іншу кімнату і замкнула, оголосивши, що він перебрав з ігристим і йому час спати.

Раїса сумно зітхнула і сіла скуштувати олів’є з вінегретом. Надія Вікторівна сказала, що час Раїсі додому, час пізній і вони хочуть відпочивати. Раїса закотила очі і, смачно відкусивши хрумкий солоний огірок, пішла.

Наступного дня Микола прикинувся, сказав, що нічого не пам’ятає, то нічого й не було… Наступні два роки відзначали вдома, від гріха подалі.

Зіна накришила тазик олів’є, щоб на кілька днів вистачило, вінегрету, засмажила гусака, зробила бутерброди зі шпротами. Все, як вони любили з Толіком. Меню було незмінним щороку.

Увечері 31 грудня Надія Вікторівна із чоловіком приїхали святкувати.

– Ось, Зіно, подарунки вам. Тобі халатик байковий, теплий, з кишеньками, Толіку штани нові, внучку книга про тварин. Приміряй халатик, не терпиться подивитися…

Зіна не залізла в халат, не її розмір.

– Ой, ну треба ж, думала ти влізеш, але, дивлюся, ти набрала трохи, тому тісний… Що ж подарунку пропадати, давай я собі його заберу, мені якраз халат буде.

Толіку, а ти що кривишся, великі штани? Ну то хто ж винен, дружина не годує чи що? Ех, ну давай я батькові заберу, йому якраз потрібні, на дивані валятись…

Надія Вікторівна діловито засунула подарунки назад у сумку.

– Дивись, я ще скумбрію холодного копчення принесла, на стіл святковий, і яєчок нафарширувала. Микола без ігристого сьогодні, культурно. Ну, а ви що нам приготували, подарунки новорічні будуть?

Зіна розгубилася. Вона нічого не купувала.

– Та я якось не подумала, раніше без цього обходилися… Я стіл накрила, це є подарунок… Давайте вже сідати.

Микола сумно дивився на святковий стіл. Дружина не дозволила брати його улюблений напій. І що за свято без чарочки…

Тут Зіна раптом виявила, що вони не мають хліба. Похапцем забули купити. А як же холодець та скумбрію їсти без хліба?

– Я схожу в магазин, куплю. Гроші є. Скоро буду, – озвався Микола і квапливо вибіг з квартири.

Швидко не вийшло. Вже й Новий рік настав, з’їдений холодець із салатами. Тільки нез’їдена скумбрія самотньо скрутилася на тарілці.

– Так, треба шукати батька. Мабуть, сталося щось. Толіку, йди, виручай батька!

Толік пішов. І теж не повернувся. Зіна з Надією хотіли вже дзвонити куди треба, але тут вони з’явилися.

– Дівчатка, все нормально, ми тут… Хліба не купив, вибачте, не було його, магазини зачинені.

– Миколо! Ти де встиг так «насвяткуватися»?

– Та з чоловіками на вулиці вирішили проводити старий рік, їм дружини за столом не дозволяють вдома, то вони вийшли на вулицю і вирішили «відзначити» на трьох.

А тут я йду, ось не зміг відмовити… А потім Толік прийшов, ну ось і відзначили… Адже я зовсім трохи пригубив, так, для блиску очей…

– Ну, дякую, дорогий! Приїхали, називається, до дітей у гості! Іди проспись, Зіна постели йому в кімнаті на дивані. І ти, синку, туди ж. Ех, ви…

Уклавши чоловіків спати, Зіна з Надією прибрали зі столу, помили посуд і пішли спати.

Наступного дня, поснідавши вінегретом із бутербродами, батьки поїхали додому, захопивши нез’їдену скумбрію.

– Все, Толік, більше ніяких гостей! Вічно якісь проблеми! Згоден? – стомлено спитала чоловіка Зіна.

– Згоден…

А Надія Вікторівна, лягаючи на софі в байковому халаті, і сама більше нікуди не хотіла. Вдома якось спокійніше. Сумно було тільки Миколі…

КІНЕЦЬ.