– А зима близько, і запитає, де ви осінню були, – сказала мені свекруха, коли я з сином повернулася з відпочинку додому.

– Як ти не хочеш для мого сина тією консервацією займатися, то я сама це зробила.

Я відкрила свою кладову, де в мене акуратно все було повискладуване і отетеріла. Всі полиці зверху до низу були закладені банками. Чого там тільки не було. І помідори і огірки і аджика і баклажани і навіть кабачки кільцями, яких я терпіти не можу.

– А хто це все буде їсти, Людмило Василівно? І взагалі, хто вас просив?

– А мене і не треба просити. Я ж розумію, що ти цього робити не вмієш, а взимку щось вам їсти потрібно.

Я не знаю як ви, але мене ця консервація лише дратує. Я вважаю, що на кожен сезон є свої продукти, які потрібно їсти.

Взимку я завжди, поки на мою кухню не внадилася свекруха, їла пекінку, редьку, чи навіть квашену капусту, яку я сама готую. Ту банку помідорів чи огірків, якщо я вже так ну дуже захочу, я собі куплю.

Закласти цілу кладову тими банками – не моє, бо потім виникає інша гризота, як все це з’їсти.

Чоловік також не дуже любить таку їжу. Ми сучасна сім’я, готуємо сучасні салати з в’яленим м’ясом, різні інші закуски, але все це по-сезону.

Але мою свекруху не перепреш. Вона використала нагоду, поки я з сином поїхала на море, прийшла до нас, бо живемо ми окремо, і здійснила свій задум.

Що я тепер з цим маю робити? Та зими стільки немає, щоб ми то все поїли. Але як пояснити це свекрусі, я навіть не знаю. Людина ж свої банки навіть з дому принесла, бо такого “добра” в мене не було.

Я вам кажу… Спання мене не бере через її витівку.

А ви консервуєте щось? І якщо так, то в якій кількості? Бо мене полиця зверху до низу не влаштовує.

Джерело