Зібралась ціла тобі делегація. Сидять усі і дивляться на мене із докором, мовляв: ” Як ти, Аню, от так з рідною сестрою?”. Проте, я ніяк не розумію, чого то маю поступатись. Ну правда, з якого такого дива?

Деяким людям усе життя на золотій тарелі необхідне подають, а комусь, як от мені наприклад, потрібно найменшого важкою працею досягати.

Сестричка моя менша – Наталя, скорчить гримасу безневинну, нажене у великі очі суму, крапне сльозою і все отримає. Ото як з дитинства повелось: ” Аню, ти старша, мусиш”. А  от Наталі: “Ой, ці очі, Аню, допоможи сестрі. Ти ж старша.

Я на бюджет пішла, ночами не спала – зубрила. А от Наталочка не змогла пройти, то батьки мусили платити. Мені одразу було сказано, що якщо сесію не здам, то піду працювати, адже тато із мамою двох студентів не потягнуть. А Наталя? А що? То ж Наталя, що із неї взяти.

З роботою теж. Я на двох гарувала, аби мати змогу за щось жити, а от Наталочка працювати змоги не мала, адже здоров’я не те, та й студентка вона, а як навчання?

Вийшла Наталя заміж за досить таки заможного хлопця. Кохав він її світу білого не бачив, зате зрячою була його мама.

Та жінка добре взялась до невістки своєї. На неї ні обличчя миле, ні очі великі ніякого впливу не мали. Наталя ж не звикла до такого відношення. Пожила рік, другий, третій. Пробувала за звичкою свою крутити чоловіком, але найшла коса на камінь. На четвертий повернулась до батьків із двома дітками малими.

Ну і знову та ж пісня почалась: “Наталя бідна і щастя не має. Для Наталочки зірка із неба і увесь світ під ноги”. Батьки ростили онуків і бавили свою любиму донечку. Не знала сестра ні де хліб у хаті береться, ні звідки то на її дитині кросівки нові.

А потім тато із мамо одне за одним у засвіти пішли раптово. Ніби, ще й молоді люди. Мама лиш на пенсію вийшла, а тут таке. Ми із Наталею були самі не свої, наскільки раптово все те сталось. Звісно, сестричка одразу ж вмила руки, зробила вигляд, що не годна нічим займатись і нічого не розуміє. Тож організацією проведення тата і мами на той світ я займалась.

Батьки наші усе життя прожили у будинку великому, що не так далеко від столиці. Колись то село було, а тепер щось ніби передмістя. Вартість осель просто космічна.

Наталя моя виявилась не такою вже й безпорадною, як усі вважали. Швидко організувала команду підтримки і коли я сказала, що не маю наміру їй дім батьків залишати увесь тільки тому, що вона тут жила, рідня мене не зрозуміла і стала на бік сестри.

— Ти ж маєш усе: чоловіка хорошого, роботу перспективну, квартиру власну. Що надумала собі? Не соромно? Сестру на вулицю? – чую постійно.

— Сестричко, – це вже Наталя хлипає, – Я ж сама у цілому світі. Вдома хоч стіни гріють, а куди піду?

От тільки я не розумію, які до мене питання? Так, вона жила біля батьків, але хіба то означає, що я вже не їхня дитина?

Мені та хата не потрібна, але згодяться кілька десятків тисяч євро, що я отримаю від її продажу.

От скажіть, невже я не права у цій ситуації? Мене аж так складно зрозуміти?

КІНЕЦЬ.