Я й досі не зовсім можу зрозуміти що сталося. Я відпросилася зранку з роботи та вирішила сходити до церкви. В той день був якраз рік, як не стало мого батька.

Мама попросила поставити свічку та замовити службу. Вдома ще залишилися свічки, тому я вирішила з ними й піти.

В магазині купила цукерок для храму. Казали, що їх потів віддають дітям та тим, хто потребує.

Вже на порозі церкви мене зустріли не мир та благодать, а неприємні погляди стареньких бабусь, які там постійно прислуговували. Вони були невдоволені ще коли я поклала на стіл милостині пакет з цукерками. Одна навіть сказала, що потрібно приносити не карамельки, а шоколадні.

Хотілося відповісти, що від шоколадних може «злипнутися» та я мовчки пройшла до свічника й почала про себе молитися. Та коли я дістала з кишені свічку, то до мене одразу підбігла одна з тих бабусь та наче Цербер, накинулася.

«Зі своїми свічками до храму не можна. Потрібно купувати в нас». «Але ж я купувала цю свічку рік тому у вас». Та старенька була невблаганна.

«Нічого не знаю. Якщо свічки куплені не в нас, то батюшка не буде молитися й викине її».

Від такої відповіді я була шокована. А навколо вже почали збиратися люди. Й по їх поглядам я зрозуміла, що зі своєю логікою я у меншості. Мені не хотілося сперечатися тому я просто сказала.

«Ну й нехай викидає. Це на його совісті».

Після чого закінчила молитву й вийшла. А у слід я почула, що більше мене сюди не пустять. Це просто жах. З якого часу церква перетворилася на базар?

З того часу я більше ні ногою до того храму.

Правду кажуть, що не потрібно шукати бога там, де все золотом покрите. Мама не знала що й сказати на це.

КІНЕЦЬ.