Нещодавно я втратив близького друга – мого вчителя. Я був складним учнем. Цьому, звісно, були причини: мама розлучена, пиляє мене постійно, докоряє, що я не такий син, про якого вона мріяла. Від чого я ставав ще гіршим.

У школі мене ненавиділи, сміялися наді мною, а я від цього ще більше задирався до всіх, злив, обманював, від чого ситуація ставала ще гірше. Я замикався в собі, плакав у подушку, а приходячи до школи, знову задирався.

Одного разу просто в коридорі мене зустрів наш учитель історії. Я багато читав, бо не мав друзів, і він просто запитав мою думку про китайські династії. Я в душі світився, що вчитель, виявляється, розуміє, що я не ідіот.

Відтоді я сам став часто приходити до нього, і ми розмовляли про історію, про книги, про все на світі. Він, здавалося, один на світі, вірив у мене. І я теж у себе повірив.

Через півроку я закінчив школу, але наша дружба з учителем залишилася. Він був самотньою літньою людиною, і тепер я просто приходив до нього додому. Ми разом читали, обговорювали фільми і передачі.

Він готував відмінні млинці з яблуками, які мені так подобаються. Він допоміг мені підготуватися, і через рік я самостійно вступив до медичного інституту.

Потрібно було заробляти, і мій друг уже на моєму другому курсі, не знаю, якими способами, влаштував мене інтерном в одну з престижних лікарень. І ось тут я став ідіотом.

Я вирішив, що це я такий геніальний, я такий талановитий, що мене – студента слухають інші лікарі. Моя зарплата вже в 5 разів перевищувала пенсію мого вчителя, значить, я – сучасний майже геній.

Мені навіть нудно стало з розмовляти з моїм учителем. Я майже перестав заходити до нього і навіть не брав слухавки, коли він телефонував. Іноді він все ж таки додзвонювався і просив купити картоплі, а я забував, або згадував через два тижні.

Зі своєї вчительської пенсії він робив мені дорогі подарунки, тому що своїх дітей не мав, а мені було до сліз шкода купити для нього навіть просте тістечко.

Я не хотів познайомити його зі своєю дівчиною, і соромився сказати їй, що дружу з пенсіонером. Останнім часом він погано почувався. Він уже не кликав і не чекав мене на розмови, бо зрозумів, що я цього не хочу.

Він тільки просив хоча б брати телефон, коли він дзвонить, бо найбільше боявся померти на самоті. Як боявся, так і вийшло. А жахливо те, що дізнався я про це майже через тиждень, коли випадково зустрів його сусіда.

Скоро в мене весілля. І мого вчителя на ньому не буде. І моя наречена вже ніколи з ним не познайомиться. Тепер я готовий сто разів сказати йому “дякую” за віру в мене, за допомогу і турботу. От тільки нікому.

КІНЕЦЬ.