Хочу обмежити своє спілкування з батьками, бо мати нав’язливо вимагає від мене допомоги. А ця допомога шкодить моїм власним інтересам. Якщо ж я таки обираю себе, то мама майстерно тисне мені на совість і викликає в мені почуття провини. Не можу так жити.

Наша сім’я завжди жила, м’яко кажучи, небагато. Мама працювала санітаркою в лікарні, тато слюсарем. У моєму дитинстві батько часто випивав, через що був часом без роботи. З грошима тоді ставало зовсім туго, бо тато не працював, а натомість пив. Мама стійко переносила його загули, сама вона не пила.

Я часто чула, як вона дзвонила скаржитись своїй сестрі, що тато знову запив, а потім говорила, що не покине його, бо якийсь, а мужuк у хаті.

Мені ж доводилося несолодко – одяг із чужого плеча, рідко купувалося щось нове, а якщо й купувалося, то з великим запасом на виріст. Подарунки до свят дарувати у нас було не прийнято, не було з чого виділяти на це кошти. З усіх свят якось відзначався тільки новий рік, решта свят ніби не існувала.

У школі я була якщо не ізгоєм, то щось близько до цього. Мій зовнішній вигляд залишав бажати кращого, та й душею компанії я ніколи не була.

Самооцінка низька, вчилася середньо, бо не хотілося випинатися зайвий раз –  “ботанів” у нас в класі могли й побити. Я для себе вирішила ще в дитинстві, що вирвуся з усього цього, у мене буде нормальне життя, а моя дитина буде забезпечена усім необхідним.

Мама з цих моїх мрій сміялася, кажучи, що теж колись так думала.

– Я теж мріяла, що відучуся на лікаря, але завагітніла тобою, вийшла заміж і все, моє життя почало крутитися навколо сім’ї, коли мені було вчитися. Треба було працювати, щоб прогодуватися.

Коли вона розповідала мені здавалося все так – що якби не я, то у мами було б зовсім інше життя, але вона всім пожертвувала заради того, щоб виростити мене. Я дуже довго вірила в це, а мама мною через це маніпулювала. Коли я після школи вирішила вступати, моє рішення у сім’ї не підтримали.

Батьки заявили, що я йду працювати та допомагати їм платити по рахунках, або можу збирати речі і йти, куди очі дивляться.

– Я не збираюся тебе ще п’ять років тягнути на своєму горбі, – кричала на мене мама, коли дізналася, що я пройшла на бюджет до університету.

А я вважала, що мною будуть пишатися. З дому я йшла під напуття “швидше подорослішати та перестати займатися нісенітницею”, що в маминому випадку означало “перестати літати в хмарах і йти працювати хоч кудись, щоб допомагати сім’ї”.

Допомагати мені ніхто не збирався, навпаки, на допомогу чекали від мене.

– Виростили, а толку? Вчитися вона пішла, подивіться на неї. Та толку з твого навчання, якщо ти через рік-другий завагітнієш, вийдеш заміж і все, став хрест на кар’єрі. Я вже знаю, про що говорю, – фиркала мама в ті рідкісні дні, коли я приїжджала відвідати їх.

Мамині прогнози не справдилися. Я не принесла у подолі, не вийшла заміж по зальоту, не поставила на кар’єрі хрест. Ще в університеті почала працювати за спеціальністю, як то кажуть, “за стаж”. Платили мені такі копійки, що не окупалася навіть дорога на роботу, проте я переймала “бойовий” досвід, а в трудовій з’явився перший нормальний запис.

Після закінчення університету мені вдалося досить швидко знайти нормальну роботу, тому що до диплома докладався стаж три роки, що для молодого фахівця розкіш. Не скажу, що мене з руками відривали роботодавці, але я вибирала місце роботи з трьох варіантів. Зі своєї першої нормальної зарплати я накупила смаколиків і поїхала до батьків – хвалитися.Мені було так важливо, щоб вони почали пишатися мною.

Але вийшло інакше. Замість слів “ми тобою пишаємося, ти молодець” я почула, що як була дурна, так і залишилася.

– Потрібне нам це свято живота! У нас борг по комуналці, того й дивись, світло відключать, а вона ананас притягла, – гірко посміхалася мама.

Я поняття не мала, які були справи з комуналкою, тому що з першого курсу не жила в батьківському будинку. Як мене звідти виставили, так я туди тільки в гості і їздила, дуже рідко. Мені стало соромно, що не знаю, як і чим живуть мої батьки.

Наступного місяця я половину зарплати відвезла мамі, щоби вона вже витратила туди, куди потрібно. Замість подяки вона пробурчала щось на кшталт “з паршивої вівці хоч вовни жмут”. Мені стало дуже прикро, адже я намагалася допомогти.

– А мені що, тобі впасти в ноги треба, що ти нам допомогла? Це твій обов’язок – допомагати батькам. Щось ти ні мені, ні батькові жодного разу не подякувала, що тебе виростили, вигодували, на ноги поставили.

Її закид здався мені справедливим. Так і повелося, що я на себе витрачала мінімум, а решту віддавала мамі. Через рік такого життя я зрозуміла, що на себе я грошей майже не витрачаю, тільки на оренду житла, проїзд, якісь невідкладні потреби, типу, їжі та сезонного одягу. Все, що можна відкласти в довгу скриньку, я відкладала.

Наприклад, похід до стоматолога. Зуби у мене погані з дитинства. У безкоштовних клініках постійні черги, тому я туди ходила тільки в крайніх випадках, коли терпіти вже не було сили. У приватну вперше звернулася вже після закінчення університету. Лікар був шокований, подивившись на те, до чого я себе довела.

Зрозуміло, що можна було заморочитись і зробити все у безкоштовній клініці. Але мені так сподобалося ходити у зручний для мене час, не висиджувати в чергах кілька годин. До того ж я заробляла і могла собі це дозволити. Своїми планами поділилася з мамою.

– Ну так, ти ж у нас багата, чого б гроші на вітер не пустити? Та в платних лікарнях тобі й не таке ще намалюють, тільки гроші плати. Можна все чудово й у звичайних лікарнях, набагато дешевше.

Я намагалась донести мамі, що мені так зручніше, але натрапила на стіну нерозуміння. Особливо, коли з’ясувалося, що через відвідування стоматолога якийсь час я віддаватиму мамі менше грошей.

– Правильно, давай, вивалюй гроші. Твої понти дорожчі. Наше здоров’я тебе не хвилює.

Страшна хвиля сорому… Мені здавалося, що мої щоки горіли так, що в кімнаті стало жарко. До платного стоматолога я не пішла, а лікуванням зубів займалася майже пів року. Тепер у мене немає п’яти зубів, на місце яких треба щось ставити, але я ніяк не наважусь.

Потім була історія, коли в мене защеміло спину, але через голосіння мами я відмовилася від необхідних курсів масажу та уколів, просто знявши симптоми. Адже їм гроші потрібніші. Почала думати про іпотеку, але знову натрапила на нерозуміння.

– То ти одразу скажи, що більше нам із батьком допомагати не збираєшся. А що я не так сказала? Ти зараз спочатку збиратимеш на внесок, потім ще років тридцять виплачуватимеш. А на батьків начхати. У нас ось ремонту не було з дев’яностих, але яка тобі різниця, так? Ти ж могла допомогти нам, адже ця квартира після нас тобі й дістанеться.

Я втомилася так жити. Розумом я розумію, що мама маніпулює мною, вселяючи почуття провини, але це не заважає мені страждати від безсоння, постійно проганяти в голові наші розмови та згодом знаходити в її словах раціональне зерно.

Взагалі, я навіть не розумію, на що вона витрачає гроші – у них із батьком в житті нічого не змінюється. Ні ремонту, ні обновок, тільки боргів по комуналці не збирається.

Подруга порадила походити до психолога, але це теж гроші. Поки що я збираюся з духом. Розумію, що мені це потрібно, але ніяк не можу наважитися.

КІНЕЦЬ.