Жuття ніколи мене не шk0дувало. У мене були батьки, хоча назвати їх так можу з великою натяжкою. Мама іноді приділяла мені увагу, але по-справжньому щасливим я був лише тоді, коли до нас заходила бабуся.

 

Життя ніколи мене не шкодувало. У мене були батьки, хоча назвати їх так можу з великою натяжкою. Мама іноді приділяла мені увагу, але по-справжньому щасливим я був лише тоді, коли до нас заходила бабуся. Ми ходили в парк, на атракціони. Годували каченят в озері і їли багато солодкої вати. Коли бабусі не стало, моє життя остаточно втратило всі фарби. Мама з татом пили, часом забуваючи, що мені хоч щось потрібно поїсти, йшли на кілька днів з дому.

Я часто просив їх залишитися, не залишати мене. Батьки ніби не бачили і не чули мене. Згодом зрозумів, що кожна людина робить свій вибір. Тут я був безсилий, вони зробили свій вибір. Будучи ще маленьким хлопчиком, я вже знав, що таке заробляти на життя. Спочатку чекав у дворі машини, і пропонував помити вікна, або навіть всю машину. Охочих було багато. Я був щасливий, адже міг купити собі поїсти. Так пройшов цілий рік. Коли мені виповнилося шість років, у батьків настав момент просвітління. Вони знову влаштувалися на роботу, перестали пити.

Зібрали мене в школу, купили шкільну форму і багато зошитів. На деякий час ми стали нормальною сім’єю. Щастя тривало десь півроку, а далі знову за старим сценарієм. На цей раз я влаштувався в кафетерій, роздавати листівки. Дитині мого віку багато ж не доручиш. Іноді, коли я раніше закінчував з листівками, йшов на кухню і мив там посуд. Власницею кафетерію була жінка у віці. Вона сама зустріла мене у дворику біля будинку, і запропонувала працювати в неї. Тетяна Миколаївна, так її звали, не мала дітей, чоловік помер ще молодим, а вона так і не вийшла більше заміж.

До мене вона ставилася, як до рідного сина. Допомагала вчити уроки після школи. Завжди повторювала: — Важливо вкласти собі в голову більше знань. Тобі їх за плечима не носити. З віком я зрозумів її слова. Вона платила мені більше, ніж я міг розраховувати. Часто давала з собою їжу. Так і йшли роки. Коли я закінчував школу, на мій випускний прийшла Тетяна. Я сприймав її вже як рідну людину. Та й не тільки я. Навіть вчителі спілкувалися з нею, як з моєю матір’ю. Мені іноді ставало дуже гірко за це. Коли ми стояли на лінійці, до однокласників підходили їхні батьки, вітали і обіймали.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩