У мене є одна дуже гарна знайома. Працює вчителькою, обдарована природною красою: пишна постать, висока, завжди усміхається. Заміж вона вийшла дуже рано.

Hapoдила, а потім розлучилася. Зараз вона одна, хоч дуже хоче знайти супутника життя. Причому говорить вона про це цілком відкрито: -От зараз познайомитися з ким-небудь …

Звісно ж, від такої краси відбою немає. Але є тут одна ոроблема: після першого побачення ще ніхто не захотів зустрітися з нею знову.

Якось випадково дізналася, чому так відбувається. Довелося мені познайомити з нею свого далекого родича. Він і поділився враженнями. -Во ти даєш! Кого це ти мені підсунула?

-А що тобі не подобається? Розумна, гарна. Що тобі ще треба? -Ні вже, спасибі. Другого такого побачення я просто не переживу. Віриш чи ні, але за весь вечір я не сказав і пару слів.

Твоя подруга безупинно тараторила тільки про своїх учнів, про колег, про школу… Навіть не спитала, чим я захоплююся. Здивувалась я дуже сильно.

Набрала нашій спільній подрузі – поділитися враженнями.

-Слухай? Що це робить наша Надюха? Відправила родича з ним на побачення, а вона йому ставити слова не дала… -Ой, наша Надька, ми її нак і кличем — тypypуха.

Зустрінеш її десь по дорозі на роботу, знай, точно запізнишся. Так тебе заговорить, навіть не помітиш, як час пролетів. Вихід один — бігти, поки вона не зловила тебе.

Покликала її якось у гості. Так вона засиділася до 3 години ночі. Виштовхували її всією сім’єю буквально з передпокою. Ось тільки не думала, що з мужиками вона поводиться так само. Що вже казати – молодець, Надюха.

КІНЕЦЬ.