Іноді здається, що життя — це постійна робота за простір.

Як знайти баланс між тим, що хочеться, і тим, що є, коли від тебе залежить не тільки твоє щастя, а й щастя тих, хто поруч?

Ось і Ліна намагається впоратися з цими питаннями, не раз кидаючи погляд на свекрів і їхній старий заміський будинок.

Але що робити, коли ти хочеш більше, але не знаєш, як досягти цього без суперечок та непорозумінь?

— Дратують мене батьки Петра! Не розумію, як можна бути такими?!

— Ліна  від обурення поклала серветку на столик.

Її подруга Катерина, спокійно попиваючи чай, мовчки спостерігала.

Вона знала, що в такі моменти краще не сперечатися. Все одно нічого не доведеш подрузі своїй.

Просто суть була в іншому і подруга це дуже добре знала.

— Ліно, яке щастя, що буде дівчинка! Я тобі щиро заздрю, моя дорога, — з усмішкою колись сказала Ірина Петрівна, дивлячись на невістку, яка чекала дитину.

— Хлопців у нас уже досить, а от дівчинка — саме те, що треба!

— Було б чудово, — відповіла Ліна.

— Але фахівець в поліклініці ще точно не знає, сказав, що пізніше буде точніше все видно, але скоріше за все, дівчинка.

— От бачиш, це ж щастя! — знову усміхнулася свекруха.

Вона була неймовірно рада, що в їхній родині скоро з’явиться онука.

Її материнське щастя — це син Петро. А більше дітей у них із чоловіком не було.

Спочатку, одразу після появи на світ Петра, у Ірини Петрівни занедужала мати, і вона кілька років доглядала за нею, важко було робити це з малою дитиною на руках.

Потім матері не стало, і Ірина Петрівна хвилювалася, потім сама потрапила в стаціонар.

Коли ж вони з чоловіком нарешті вирішили стати батьками ще однієї дитини, виявилося, що вже запізно.

Так і залишилася у Ірини Петрівни нереалізована мрія про доньку.

І ось тепер, дізнавшись про майбутню онучку, вона була зворушена до глибини душі.

Проте невістка Ліна не поділяла її захоплення.

У Ліни й Петра це була вже третя дитина. Перші двоє — сини, шести та семи років.

І Ліна говорила про народження доньки якимось буденним голосом, а потім почала висловлювати дивні речі.

— Скоро нам буде тісно, — зітхнула Ліна.

— Квартира двокімнатна, хлопчики в одній кімнаті, ми з Петром в іншій. Коли донька з’явиться, що робитимемо?

Ірина Петрівна якось дивно подивилася на невістку, але нічого не сказала.

— У батьків Петра і трикімнатна квартира, і заміський будинок є! — обурювалася Ліна, розмішуючи в чашці кави вже третю ложку цукру. Вони сиділи з Катериною в кав’ярні.

— А ми тіснимося. Доньці дали місце в садочку, я вийшла на роботу, але грошей все одно бракує. Не знаю, що робити.

— А будинком батьки користуються? — запитала Катерина, обережно беручи виделкою шматочок десерту.

— Ще й як! Живуть там майже весь рік! Але іноді приїжджають у квартиру. Взимку іноді живуть там. Не знаю, навіщо, адже в будинку все є. А на ділянці чого тільки немає! Клумби, троянди, доріжки, фонтанчик, ставок, гойдалки, басейн для наших дітей поставили.

Діти дуже люблять туди їздити. Ще є кілька ягідних кущів, свекруха любить варити з них варення, яблуня стара і слива кислюща від попередніх господарів залишилися.

Не знаю, чого вони її не зрубають. Ну то таке. Словом, жити там затишно і добре. Питання: навіщо їм квартира? Платять за неї комунальні чималі, гроші витрачають, але майже не живуть. А вона трикімнатна! І не рівня нашій малій зовсім, простора, всі кімнати окремі, ремонт хороший.

— Так. Добре, — сказала Катерина.

— Сто разів натякала їм, щоб подумали про наше майбутнє, але вони, ніби не чують нічого! Нічого не чують!

— В сенсі?

— Кажу чоловікові, почни розмову, так би мовити, ненароком, про те, щоб вони нас у свою трикімнатну пустили або продали б її, купили б собі однокімнатну, а нам різницю віддали, ми б ці гроші пустили на розширення.

А Петро — зовсім не рішучий якийсь! Чекав, чекав, потім пробурмотів щось невиразне, і його батьки зробили вигляд, ніби нічого не зрозуміли. Добре, гаразд.

Через деякий час я запитала свекрів прямо: мовляв, так і так, троє дітей у нас, ваші онуки, між іншим, рідні, тісняться в одній кімнаті. Діти ростуть, нам потрібно розширюватися. Мовчать, наче води в рот набрали, ніби їх це не стосується! Я не розумію, як таке може бути. Це ж так шкода для рідних людей?

— Свекор теж мовчить? Не тільки свекруха? — поцікавилася Катя.

Вона щойно доїла останній шматочок десерту і сумно подивилася на порожню тарілку. Десерт був дуже смачним.

— Та він взагалі слухається дружину, цей свекор! Петро Степанович тільки й знає, що слухає свекруху, що вона скаже, те й робить, зайвого слова не скаже. Він, начебто, наших дітей любить, охоче грає з ними, от басейн це він придумав встановити. І гойдалки дитячі повісив, кроликів хоче завести, щоб знову ж таки онукам було цікаво. І він не проти допомогти, мені здається. А свекруха шкодує, — з образою сказала Ліна, відразу випила каву й скривилася: вона була занадто солодкою.

Тістечко або десерт вона купувати не стала, дорого. Потрібно було купити доньці нову куртку, а зайвих грошей не було зовсім.

— Дорогий, як ти гадаєш, в який кут кімнати нам краще поставити ялинку? Я її вже прикрасила, а тепер думаю, може, переставимо? — з усмішкою запитала чоловіка Ірина Петрівна під Новий рік. — Марійка так просила ялинку, живу, ось я і замовила. А хлопчики, хоч і великі, теж люблять усе це, хоча нізащо не зізнаються. Подарунки їм покладемо під ялинку, нехай радіють, он, цілу купу ж накупили.

Ірина Петрівна усміхнулася і замислилася.

Вона дуже любила своїх трьох онуків, а особливо малу Марійку, якій скоро мало виповнитися чотири роки.

Дуже скоро, одразу після Нового року.

Дівчинка чекала і Новий рік, і свій день народження з великим нетерпінням і мрією про диво.

Ось тому Ірина Петрівна й вирішила замовити пухнасту живу ялинку, щоб порадувати дівчинку. А під ялинку подарунки покласти, усе, як належить.

— Ти, Іринко, роби, як задумала, ти в мене молодчинка! — сказав Петро Степанович.

Він дуже любив свою дружину і щиро вважав, що в свої шістдесят п’ять вона анітрохи не змінилася і виглядала чудово.

Ірина Петрівна стежила за модою і добре одягалася, їй усе було до лиця, і від цього чоловік, Петро Степанович, любив її ще сильніше.

Їхні почуття з роками тільки зміцніли.

А вже розуму та мудрості Ірині Петрівні було не позичати, недарма вона все життя пропрацювала провідним економістом.

— Новий рік зустрінемо тут, а потім, днів за десять, поїдемо в нашу квартиру, хочу в місто, — усміхнулася Ірина Петрівна, прикріплюючи до ялинки гірлянду з лампочок.

Після того, як подружжя прикрасило ялинку, оздобило всі двері новорічними вінками і розвісило сніжинки на вікнах, вони пішли на кухню і повечеряли.

Потім подивилися гарний добрий фільм. А потім, сидячи на дивані, вони будували плани, мріяли, куди найближчим часом поїдуть і що куплять.

Їм було добре разом. У них було повне взаєморозуміння. І щире кохання.

Так і провели Новий рік заради онуків своїх.

А невістка тепер ось як.

— Уже обоє немолоді люди, а вони все збирають і збирають гроші, планують собі щось! І сидять над своїм скарбом, своєю нерухомістю. Син єдиний, онуки.

Ми всі тіснимося, а їм нам все шкода! — з образою говорила Ліна. — Про що можна мріяти в сімдесят років?! Здорові, та й добре! І які ж вони люди такі? Я їм говорю, що нам тісно, а вони роблять вигляд, що не розуміють нічого, про що я говорю! Прикидаються.

І ось, поки Ліна шукає відповідь на своє питання, Катерина розуміє одну просту істину: іноді справжня цінність життя — не в новому житлі, а в тому, щоб навчитися бути вдячним за те, що є.

Відносини не побудовані на матеріальних речах, вони завжди тримаються на розумінні та терпінні.

Катерина на стороні свекрухи своєї подруги, але ніяк не наважиться сказати їй про це.

А ви як гадаєте: чи мають батьки поступатися своїм житлом, або допомагати дітям грошима, коли тим важко живеться, а вони заможні люди?

Чи батьки мають жити своїм життям, не зважаючи на дітей, адже у них все попереду, нехай самі стараються, а старість в батьків чекати не буде і вони самі мають жити на повну і дбати про свої інтереси, адже розуміють вже зараз, що діти про них не подбають, бо самі собі ради дати не можуть?

Джерело