Ми з Оксаною були нерозлучні ще з університетських часів, як риба і вода. Спільні прогулянки по парку, гарячі розмови про життя, мрії та плани на майбутнє — все це у нас було. А що зараз? Зустрічаємося раз на кілька місяців і то, якщо пощастить домовитись.

Життя закрутило нас у різних осях.

Вона переїхала в передмістя, до Ірпеня, зі своїм хлопцем, а я живу далі за містом, де дороги набагато гірші, а транспорт ходить рідше, ніж осінні вітри у степу. Побачитись нам не так і легко: Оксана завжди запрошує мене до себе, а я до неї ще жодного разу не доїхала.

— Чому ти так далеко живеш від мене? – питала вона якось із тією зверхньою усмішкою, яку я почала помічати все частіше останнім часом. – Батьки не можуть допомогти тобі купити квартиру ближче до міста?

Я зніяковіла. Мої батьки? Та в них ледь на ремонт нашої старої хати вистачає грошей. Але промовчала, бо що тут скажеш? У Оксани життя пішло у зовсім іншому напрямі. Її хлопець – Олег, успішний, бо працює на віддаленій роботі. Він витрачає гроші без вагань. Батьки теж не відстають: кидають гроші на картку, купили їй квартиру у Києві.

Навіть колишній чоловік, який тепер живе за кордоном, інколи надсилає їй щось на рахунок. Живе вона безтурботно, на відміну від мене. А я відкласти на нову кавоварку не можу, не кажучи вже про квартиру.

Оксана хороша людина, і я рада за неї. Але іноді її фрази ранять більше, ніж мені хотілось би. Якось вона запитала:

— Чому ти досі ходиш з цим старим телефоном? Купи собі айфон!

Я тільки зітхнула. Вона не розуміє, що у мене інші пріоритети. Мій телефон працює, а це головне.

Нещодавно вона запросила мене на свій день народження.

— Тільки одягнися красиво! – додала вона зі сміхом, але я відчула, як у грудях щось защеміло. Чому вона так акцентує на одязі, наче це головне у житті?

Наші телефонні дзвінки почали ставати чимось на зразок випробування на терплячість. Я їжджу дві години до Києва, щоб їй було ближче, в той час, як вона жодного разу не приїхала до мене. І ось одного разу, коли я запізнювалася через затори, вона мені сказала:

— Мені незручно чекати тебе пів години! З Ірпеня далеко їхати, а ти ще й спізнюєшся.

Я проковтнула це, хоча було дуже боляче. Адже скільки разів я її чекала годину, навіть одного разу — дві?

Здається, вона змінилася. Її увага тепер повністю прикута до свого “красивого життя”. Ось нещодавно вона розповідала, як в офісі колеги заздрять їй через те, що Олег присилає квіти на роботу, замовляє їй суші на обід. Вона навіть поділилася історією, як одна з її колег залишила відкритий вайбер на комп’ютері й Оксана випадково побачила, як вони її обговорюють. Сварка не забарилася: вони з Олегом дзвонили генеральному директору, скаржилися. Жінка так гордо про це розповідала, а я все її слухала та мовчала.

Одного вечора, після чергової такої історії, я не витримала й запитала:

— Оксано, ти колись задумувалась, що гроші — це найважливіше у житті? Твої друзі, колеги, можливо, вони бачать у тобі не тільки успішну жінку, але й ту, яка забула про людяність?

Вона розсміялась, але я відчула, як в її погляді щось змінилось. Після тієї розмови ми не бачилися досить довго. Вона занурилась у своє ідеальне життя, а я почала ходити на фітнес, намагаючись знайти нових друзів, адже час не чекає. Ми ростемо, змінюємось, і, на жаль, іноді люди, яких ми любили й цінували, стають нам чужими.

Мені важко це визнати, але наші дороги вже давно розійшлися. Можливо, гроші — не єдина причина, але вони точно зіграли свою роль. Вони стали перепоною, якої не змогла подолати наша дружба.

Іноді буває, ми просто розходимося з людьми, не через сварки чи образи, а тому, що кожен йде своїм шляхом.

Оксана любить красиве життя, а я ціную спокій та зручність. Від цього боляче, але я приймаю цю реальність. Не всі можуть заробляти мільйони чи купувати квартири у центрі Києва, але це не означає, що наше життя менш цінне.

Джерело