Життя в селі має свої особливості, воно тихе, розмірене, і живуть всі як одна велика сім’я – нічого не приховаєш. Тут усі всіх знали, усі всім родичі або кумівство. І якщо хтось не сказав “Слава Ісусу Христу”, заходячи в магазин, то або чужинець, або чимось глибоко засмучений.

Тетяна була жінкою років сорока п’яти. Висока, спокійна, завжди ходила у хустці та мала лагідний голос. Вона вчителювала в місцевій школі – викладала українську мову та літературу. Жила з мамою, Марією Гнатівною, яка хоч і мала вісімдесят, але ще сапала грядки і варила найкращі вареники в окрузі.

Чоловіка Тетяна ніколи не мала. І хоч жіноча краса в неї була – така глибока, тиха, та якось не склалося. Молодість пройшла в навчанні, потім у догляді за мамою, у хатніх клопотах і в школі.

Сусіди звикли, що Таня – «сама». Дехто ще у молодості пробував її з кимось звести, але вона все віджартовувалася. Одні казали – нещасливе кохання, другі – гордість, а треті просто махали рукою: «Ну то її справа».

Аж тут, на початку весни, у селі з’явився новий сусід – Василь. Купив стару хату через вулицю, яку продавали вже кілька років. Він був з міста, вдівець, років п’ятдесяти, з дорослим сином, що залишився в Полтаві. Василь виглядав відлюдкуватим, але добрим: сам ладнав дах, садив город, привітався з кожним. У неділю з’явився в церкві.

– Щось той Василь часто до нашої Тані заглядає, – зауважила якось баба Палажка, яка все про всіх знала.

– А може, за словником прийшов, – усміхнулася Марія Гнатівна. – У моєї дочки книжок – як у бібліотеці.

Та то був не словник. Василь справді почав заглядати частенько. Спершу – за порадою, як помідори краще садити. Потім – спекти пиріг і «занести шматочок, бо лишився». А далі вже і розмови довгі пішли під грушкою, і сміх ледь не щовечора лунав з подвір’я Тетяни.

Село почало гудіти.

– А може, вона нарешті своє щастя зустріла?

– У їхньому віці яке там щастя…

– Та хто знає, може, друге дихання…

Марія Гнатівна тільки зітхала:

– Дитина моя… Хай хоч тепер буде не самотня…

Одного вечора Василь приніс до Тетяни букет польових квітів і попросив… стати йому за дружину.

– Таню, – сказав він, обережно беручи її руку, – я бачу в тобі справжнє світло. Ти – та жінка, яку я все життя шукав, але зрозумів це лише тепер. З тобою мені хочеться мовчати і говорити водночас. Не тікай від себе. Дозволь бути з тобою.

Тетяна мовчала довго. Очі блищали. Нарешті прошепотіла:

– Я тебе не достойна. Ти не знаєш всього…

– А що я маю знати? – запитав тихо.

– У мене… є дочка, – зітхнула. – В іншому місті. Її виховувала моя сестра. Я народила її в 19. І мені сказали, що як хочу вчитися, то маю мовчати й віддати дитину. Так і зробила. Ганна – моя. Але вона не знає. Для неї я – тітка.

Василь нічого не сказав. Він обняв її.

– Таню… не мені тебе судити. Це – життя. І я тебе люблю не за минуле, а за те, яка ти зараз.

Через місяць у селі було маленьке весілля. Тихе, скромне, але щире. Люди співали, сміялися, а найбільше – тішилися. Бо не щодня у селі в сорок п’ять виходять заміж.

А через пів року Тетяна поїхала уперше за всі роки – не до сестри, а до доньки. Вона боялася, руки тремтіли, коли несла в торбинці фотографії, листи, маленьку срібну прикрасу, яку колись тихо купила для тієї, кого народила, але ніколи не тримала на руках як мама.

Ганна була лікаркою. Розумна, сильна, стримана. Вона прийняла Таню спокійно, як завжди приймала «тітку». Але коли та розповіла правду, донька довго мовчала. Потім обняла її і прошепотіла:

– Я все відчувала… Просто не хотіла вірити. І… я тебе прощаю.

…Тетяна повернулася в село з полегшенням. Василь зустрів її на автобусній зупинці, взяв за руку, і мовчки повелися додому.

У селі знову загуділи:

– Тетяна була в сестри, каже, там у неї донька. Уявляєш?!

– Та я завжди щось підозрювала, – сказала баба Палажка. – Але бачиш, як усе повернулося?

А Марія Гнатівна мовчала, вона знала – Бог усе ставить на свої місця. Хай і не одразу, але ставить.

Іноді життя дає другий шанс. Навіть якщо ми самі вже не чекаємо. І правду, як би довго вона не мовчала, краще сказати – бо лише правда облегшує душу.

Василь з Тетяною після одруження стали жити разом, а Ганна часто приїжджала в гості до своїх батьків…

Джерело