Життя прожила, думала, що все вже бачила і все знаю, але мій колишній зять таки мене неабияк здивував. Через роки він згадав про те добро, яке я йому колись зробила, і вирішив мені віддячити.

До того ж, він і сам змінився до невпізнання. Я навіть не думала, що дочекаю такого на старість.

Прийшла субота, я була на городі, якраз цибулю вирішила посадити. За роботою недобрі думки від себе відганяла, але думка – звідки взяти гроші, щоб полагодити дах, мене не покидала.

Весь тиждень лив дощ, і моя стріха почала сильно протікати. Я розуміла, що треба щось робити, от тільки не знала що.

Пенсія у мене маленька, мені ледь на життя вистачає, а кредит мені уже не дадуть. До доньки звертатися марно, постійно скаржиться, що їй грошей не вистачає.

Марина моя ще багато років тому заміж вийшла і з чоловіком поїхала в Америку. Телефонує мені рідко, і постійно каже, що їй там важко, що вони з чоловіком мусять багато працювати, щоб щось заробити.

За таких обставин мова про фінансову допомогу від доньки не йде. Вона вважає, що у мене є пенсія, город, і кілька курочок, і на цьому прожити можна.

Дочка моя завжди була такою. Вона перше за себе думала, а потім і за інших. Заміж вона вийшла за Миколу, хлопця з нашого села.

Спочатку у них все добре було, але потім Микола став на роботі затримуватися, і частенько приходив додому напідпитку. Виправдовував себе, що у них є така традиція серед чоловіків – в кінці робочого дня перехилити по чарчині.

Марині це не подобалося, вона попереджала чоловіка, що якщо він не припинить так робити, то вона піде від нього. А ще, Марина дуже хотіла кращого життя, і вимагала від Миколи, щоб той заробляв більше.

У зятя нічого не виходило, і одного разу Марина нам заявила, що вона розлучається з Миколою, бо нарешті знайшла собі гідного чоловіка.

Донька зробила як сказала – з Миколою розлучилася, і вийшла заміж за Сергія, доволі успішного чоловіка, який забрав її до себе, а потім вони разом переїхали в Америку.

Микола же після розлучення став ще сильніше пити. Одного разу я поверталася з магазину додому і побачила свого зятя під лавкою в нетверезому стані.

Люди проходили повз, і хто сміявся, а кому було байдуже. Я ж залишити Миколу там не могла, бо полюбила його як сина рідного.

Тоді я попросила сусіда, і ми разом привели Миколу до мене, я вклала його спати, а коли він прокинувся, то я вже почала з ним серйозну розмову.

– Синку, – кажу. – Ну навіщо ти так псуєш собі життя. Молодий ти ще, у тебе все попереду. Візьми себе в руки, їдь на заробітки, от побачиш, життя у тебе налагодиться.

Не знаю, чи подіяли мої повчання, чи Микола і сам собі щось надумав, але на наступний день він з села поїхав, і я не бачила його після того багато років.

А в суботу бачу – під’їхало велике чорне авто до моїх воріт, а звідти пан виходить і прямує на моє подвір’я. І лише коли він до мене підійшов впритул, я впізнала в ньому Миколу.

– Як Ви, мамо? Ось, був неподалік і вирішив заїхати. Чаю зробите, бо біленьку я за вашою порадою вже давно не п’ю, – сміється.

Мій колишній зять Микола великим бізнесменом став, каже, що все завдяки моїй пораді, яку я йому дала тоді. Він оглянув все навколо, і вже на наступний день привіз мені майстрів, щоб полагодити дах, і пообіцяв, що тепер мене він не залишить.

– Якби не Ви, мамо, не було б мене такого, – каже Микола.

Я розумію, що нічого надзвичайного не зробила – просто допомогла з любові людині у скрутний час, а воно от як мені через стільки років повернулося.

За дах, звичайно, я Миколі дуже вдячна, він мені неабияк допоміг. Але найбільше я тішуся за самого зятя, що він зумів так гарно вивернути своє життя.

Джерело