– Жити з розлученим чоловіком, це великий гріх, Оксано! Ми з батьком зробити цей крок не дозволимо. Я ще піду до священника, щоб з тобою при нагоді поговорив. Може він до тебе достукається, – сказала мені мама. – Мамо, я просто хочу бути щаслива? Чого ви в мене хочете? Я ваша єдина дитина, невже вам важливіше те, що скажуть люди, ніж життя вашої дочки? Я сиділа перед ними, наче підсудна, а вони дивилися на мене з таким розчаруванням

– Жити з розлученим чоловіком, це великий гріх, Оксано! Ми з батьком зробити цей крок не дозволимо. Я ще піду до священника, щоб з тобою при нагоді поговорив. Може він до тебе достукається, – сказала мені мама.

– Мамо, я просто хочу бути щаслива? Чого ви в мене хочете? Я ваша єдина дитина, невже вам важливіше те, що скажуть люди, ніж життя вашої дочки?

Я сиділа перед ними, наче підсудна, а вони дивилися на мене з таким розчаруванням.

– Ми тебе зречемось, – голос батька пролунав, як грім серед ясного неба. – Якщо ти переступиш через наші принципи, якщо станеш перед Богом і людьми з розлученим чоловіком, для нас тебе більше не буде.

Я здригнулася. Раніше думала, що це просто слова, що вони так кажуть на емоціях, щоб налякати мене. Але ні – в очах батька не було ні злості, ні образи, тільки тверда рішучість.

– Тату… – мої губи тремтіли. – Але ж це моє життя…

– Ні, – відрізала мама. – Твоє життя – це дорога до Бога. Ми тебе виховували не для того, щоб ти топтала віру і паплюжила наш рід.

Я глянула на неї і ледь впізнала – завжди лагідна і м’яка, вона тепер була, наче з каменю.

– А щастя? – голос мій зірвався. – Хіба Бог не хоче, щоб ми були щасливі?

Мама тільки покрутила головою.

– Щастя без благословення – це ілюзія, Оксано. І ти про це ще пошкодуєш.

Я підвелася. У кімнаті стало душно, наче стіни стискали мене в лещатах. Вийшла на подвір’я, вдихнула свіже повітря, але не стало легше. В голові калатало одне й те саме: “Ми тебе зречемось”.

Борис чекав на мене в машині біля під’їзду. Його очі шукали відповіді в моєму погляді.

– Що вони сказали? – запитав обережно.

Я сіла поряд, опустила голову.

– Вони відмовляться від мене… Якщо я буду з тобою.

Він різко вдихнув і випустив повітря, стискаючи кермо.

– Оксано, я не хочу, щоб ти жертвувала своєю сім’єю заради мене.

– Я не жертвую. Я просто… Я просто хочу бути з тобою, – в моїх очах запекли сльози.

– Але я не хочу, щоб через мене ти втратила батьків.

Я мовчала. Я любила Бориса. Любила по-справжньому. Так, у нього за плечима був шлюб, двоє дітей. Але він був доброю людиною, люблячим татом, вірним другом. І я не могла уявити свого життя без нього.

– Вони змушують мене вибирати, – прошепотіла я.

Борис провів рукою по обличчю.

– Я не можу дозволити тобі це зробити…

Я стиснула його руку.

– Це мій вибір.

Він дивився на мене довго, а потім несподівано запитав:

– А якщо ми поїдемо?

– Куди?

– Подалі від усього цього. Дамо їм час змиритися, дати їм можливість прийняти наш вибір.

Я зітхнула.

– Вони не приймуть.

Батьки дотрималися свого слова. Спочатку вони відмовчувалися. Потім – просто перестали виходити на зв’язок. Я писала їм повідомлення, але вони не відповідали. На Великдень я приїхала до їхнього дому, а вони навіть не відчинили дверей.

Це було нестерпно.

Борис підтримував мене, як міг. Але я бачила, що його це мучить. Він не раз казав:

– Якщо хочеш, я зникну з твого життя. Я не хочу бути причиною твого болю.

Але я не хотіла, щоб він зникав. Я не могла.

Одного разу на вулиці до мене підійшла тітка Ганна – мамина двоюрідна сестра.

– Оксано, ти що наробила… – її голос був наповнений жалем. – Ваша мама кожен вечір молиться за тебе.

– Але вона навіть не говорить зі мною, – в мені піднялася хвиля образи.

Вона боїться, що це буде твій остаточний вибір. Що ти дійсно не повернешся.

– А я і не повернуся. Я люблю Бориса, тітко Ганно.

Вона зітхнула.

– А ти подумала про його дітей? Вони ж колись почнуть тебе сприймати як чужу. Чи готова ти до цього?

Я мовчала. Про це я теж думала. Але ж не можна відмовлятися від кохання тільки через страх перед труднощами… Правда?

Через рік мама подзвонила.

– Як ти, Оксано?

Моє серце мало не вискочило з грудей.

– Я… Добре.

– Я бачила тебе на вулиці… Ти щаслива?

Я заплющила очі, щоб не розплакатися.

– Так, мамо. Я щаслива.

Вона довго мовчала.

– Я теж хочу, щоб ти була щаслива.

Я знову мовчала, боячись повірити в це.

– Колись ми з татом зрозуміємо… Ми намагаємося.

Я вдихнула повітря.

– Дякую.

Цей рік став для мене випробуванням. Але я знала одне – любов варта боротьби. Чи варта вона того, щоб втратити сім’ю? Не знаю. Але я знала, що не можу жити без Бориса.

А як би вчинили ви? Чи варто жертвувати сім’єю заради кохання? Чи можна переконати батьків, що любов – це не гріх?

Джерело