Семен Іванович погано почувався з самого ранку. Дивно паморочилося в голові й в очах було каламутно. Він, звичайно, сподівався взагалі не прокинутися, але вмирати не збирався. А Софії ось немає з ним.

Він дуже тяжко зітхнув. У черзі біля каси супермаркету вже зібралося кілька людей, жіночка затримує, занервував Семен Іванович.

Жіночка – доросла, доглянута і навіть гарна, стояла спокійно. Донька попросила взяти кокосового молока, от і зайшла. Легка посмішка з гіркуватістю торкнулася гарних губ.

Не бреши, додому йти тобі не хотілося. Останнім часом удома стало дуже незатишно. Ні, затишок та інтер’єр вони створили, гроші заробили, квартиру шикарну купили… А от спілкуватися перестали.

Адже раніше їм завжди з Беном було весело разом, он як тій молодій парочці, що за нею цвірінькають. Кудлатий фрондер зі зворушливою дитячою жилкою на шиї ніжно обіймав свою господарку.

Дівчинка була б гарна, але дуже зачорнила собі все, куди тільки дістала. Чорні тіні навколо очей, чи смоки айз, чи макіяж розмазався, чорні нігті, губи, волосся, скроня поголена. Протест, так би мовити.

Але закоханому це не заважало, він дивився на неї не відриваючись, відщипував їй свіжий багет, і в очах його сяяли зірки. Ні, ну що за нісенітниця. І людей у ​​магазині немає, і до каси черга.

Дуже діловитий дядечко з папкою, кефіром і булочками виявився останнім, і зітхав роздратовано, і поспішав, і нервував. Усе це Семен Іванович побачив якимось бічним зором, за старою звичкою. Розвідник.

А ось руки не слухалися, він плутався у кишені старенького гаманця, перекладав монети, і ніяк не міг зосередитись. Касирка прикрикнула на старого, ходять тут цілий день, пихкають, людей затримують.

Семен поквапився йти, бог з ним, з хлібом цим, все одно сьогодні тільки дорогий дуже, з цілісного там борошна. На такому розоришся, він гірко посміхнувся.

Жити вони із Софією змушені були дуже скромно. Бідненько навіть. Отримували від держави небагато, та й на тому добре, старі, утриманці. Але ось квартирка їх останнім часом сильно занедбалася – то кран потече, то труба лусне. Витрати.

Самому йому вже не під силу, дев’ятий десяток пішов. А Софія ось не дожила…

Семен та Соня познайомилися під час війни. Соня була зовсім ще дівчиськом, приписала собі два роки, інакше її не призвали б. Вона була медсестрою, без страху повзала полями бою, тягла на собі, виносила поранених, звичайна справа.

Семен був розвідником. Вже наприкінці війни, він непритомний, опинився в полоні. Без документів, адже за лінію фронту їх із собою не брали, вся група загинула. Хто його виніс – навіть не знав, і як у полон потрапив. А що єврей – то німці не побачили, не схожий. Та й не було того.

А коли табір звільняли, він уже був зовсім поганий, помирав зовсім. Ось Соня його і врятувала, виходила, а ще й документи хлопця, що помер, підклала. Адже після полону пропав би. Розумна вона була, його Софія.

Дітей вони не мали, не дав бог. Надірвалася його Соня на полях. Жили дуже скромно, працювали, а в Ізраїль збиралася вже в сімдесятих, коли Софі поганий діагноз поставили.

Дуже хвилювалися через документи, ночей не спали. Але вилікувати могли лише в Ізраїлі. От і поїхали. Усе життя боялися.

Тому й інстанціями ніколи не ходили. У перші роки в еміграції також не солодко було. Софію вилікували, а от до тих, хто вижив, ставлення було двояким.

Хоч як це дивно звучить, але багато героїв їх тут у ті роки не рахували. Що й згадувати, тяжке вони прожили життя.

А вже після того, як Соні не стало, дні його потекли сіро й одноманітно… На хліб із молоком абияк вистачало, а чи багато йому старому треба.

Старий у каси, нарешті, перестав виймати свої монетки, винувато посміхнувся, шепочучи вибачення і, якось боком, став осідати на підлогу. Першою підлетіла до нього та сама вродлива жінка з черги, підхопила, підвела голову.

А тут уже підбігли й інші. Хлопець уже знімав свою шкіряну куртку, підкласти під голову, дівчина його викликала швидку, товстий дядечко махав капелюхом – повітря створював.

Ось як. Маленька, але дуже горда країна. Чужого горя в ній не буває.

І поки доглядали за дідусем, домовлялися з медиками, рятували та допомагали. Посмішки стали сердечнішими, а очі уважнішими.

Ася, як лікар насамперед, керувала операцією з порятунку. До приїзду швидкої діду стало краще, пігулки опинилися в кишені, а прийняти він їх забув. Ася записала дані швидкої та дідуся, і за звичкою все доводити до кінця, передзвонила наступного дня.

Дідусь почував себе добре, його можна було забирати додому. Забирати, зрозуміло, було нікому.

Ася сама відвезла Семена додому. Як і чому цей інтелігентний дідусь запав їй у серце вона й сама не знала. Увійшовши до квартири, Ася жахнулася.

Старий тазик посеред кухні, в який капала вода зі стелі, остаточно позбавив її спокою. Цілий день у неї перед очима стояла картина – самотній немічний старий чоловік у напівзруйнованій квартирі.

Увечері наступного дня Ася рішуче постукала у двері Семена Івановича. Її не почули, але в хаті розмовляли й навіть сміялися.

Молода жінка увійшла та обімліла. Семен Іванович, задоволений і веселий, сидів у кріслі. А на підлозі, прямо перед ним, сиділи закохані з крамниці, солодка парочка. І вони були схожі на загіпнозовані удавом Каа, з мультика про Мауглі.

Вони, не відриваючись, дивилися на старого. Провідати ось зайшли.

– Ася, люба, проходьте, будь ласка!
Семен Іванович спробував поступитися їй єдиним кріслом….

Ремонт задумали спочатку самотужки. Косметичний. Стіни там пофарбувати, кран у кухні поміняти… Але старовинний будинок тільки цього й чекав. Все почало обсипатися і кришитися, і ремонт перетворився на снігову кулю — біда почалася.

Семен протестував і намагався пояснити, що йому нічого не треба, але… Разом з тим, він уже давно не відчував такого душевного піднесення. З одного боку, йому було незручно, а з іншого – в житті раптом виникло стільки приємних подій.

Молоді працювали разом з Асею, не покладаючи рук. Носили сміття, шкрябали та драли. Дядечко в капелюсі, той самий з магазину, живе на сусідній вулиці, виявився непоганим тинькарем.

Шпаклівку та фарбу купив сам, за свої гроші. Працював неквапливо, але якісно.

А потім у вівторок, у коридорі з шуму і гуркоту раптом з’явився Асі Бені.
– Але, будівельники… Ну, що ви тут уже наробили?!

Не може бути! Ася навіть головою вдарилася. Ні, звичайно, вона йому розповіла, за звичкою, про дідуся, і ремонт… Але вона була впевнена, що чоловік її навряд чи почув.

Занадто зайнятий він був останнім часом. І все рідше й рідше вони ділилися важливим.

– Так! Йосі, ти там записуй, не спи…

Бен уже багато років керував великим підприємством айтівців. Ходив у костюмах та гарних сорочках. А тут раптом закотив рукави й поліз заглядати під ліжко та тумбочки, перевіряти вогкість та електричну проводку. А колись усе вмів і руки були золоті.

Він кричав з-під ліжка, що й де треба, а Йосі, його заступник, усе акуратно записував. Щоб нічого не проґавити.
Бен послав у своїй крутій фірмі клич: всі на допомогу! Так, мовляв, і так. Ветеран. Самотній. Потрібно допомогти.
І Ася послала. І дядечко в капелюсі. І молоді ті в Інстаграмі.

Першими підтягнулися хлопці з відділу обслуговування – тим стіни пофарбувати та двері поміняти хвилинну справу. Двері знайшлися на складі.

Вікна та рами привіз племінник директора відділу – має свою майстерню з алюмінію. Клієнти товар не забрали, а дідусеві став у пригоді. Нехай бог береже ветерана, низький йому уклін.

Сусід кахельну плитку принесли – після ремонту надлишок, якраз на одну кімнату. І пішло…

Кухонні шафки вже незнайомі люди привозили. Звідки дізналися? Шафки Бен та хлопець молодий встановлювали самі.
Так потихеньку, спільними зусиллями.

А головне – Ася помолодшала й подобрішала, відпустку у своїй лікарні взяла. Сто років не брала, а тут раптом наважилася.

Бен мчав до неї в цю стареньку тель-авівську квартирку, допомагав і майстрував, будував та закріплював. Летів на всіх парах, ніби й не було цих 30 років. І відчуження … І дивився на всі очі, і ляпав на неї фарбою, спеціально, щоб вона йому у відповідь ляпнула обов’язково. І навіть поцілував у бігу. Двічі.

Молоді хлопець з дівчиною якось подорослішали і стали розсудливими. Вони приїхали до країни дітьми, за програмою, з різних міст, та й із різних країн. Спільним було нещастя народитись у сім’ї, де ти нікому не потрібен.

Дівчинка стерла всі свої чорні тіні, і під ними виявилася милою дівчиною немов з казки.

А фрондер так стомлювався на відновлювальних роботах, що сил на протест у нього вже просто не було. Вони обоє, маленькі та нещасні діти, недолюблені й не баловані зовсім, обожнювали одне одного. І дідуся цього, який несподівано відкрив їм найголовніше розуміння в житті, раптом полюбили теж…

А сам Семен все частіше поглядав на них, усіма покинутих, бурмотів щось, і на свої облагороджені вже хороми. Що задумав?

Дядечко з кефіром виявився класним чоловіком. Вони грали з Семеном у шахи вечорами і сперечалися на політичні теми. Інтелігентно та шанобливо.

А ще сусід випадково виявився службовцем у відділі національного страхування. Пенсію та посібники по старості дідусеві Семену оформили, як годиться.

А невгамовна молодь таки полізла в Інтернет, архіви та музеї бойової слави. Ці ж нічого не бояться, та й що вони можуть знати про минуле.

Довгі місяці, сотні мейлів та відмов. А ось взяли та відновили дідусеві справжні документи та його чесне героїчне ім’я. І нагороди, які посмертно.

– Ась … ти це … Оберти сильно не набирай!
Кричав, сміючись, Бен, приклавши новий кран на оновленій кухні.

– Я ж тебе знаю, тобі тільки дай волю, і через місяць я буду з тобою в Зімбабве вдома відновлювати…

Рушник, що полетів у нього, вітрилом надувся на новій віконній рамі. Яскравим вітрилом Ассоль, яка дочекалася свого Грея.

На вулиці сперечалися квіткар та господар маленької пекарні. Кричали діти. Сигналили незадоволені машини.

А у квартирі старого дідуся перетиналися різні долі, переломилися закони фізики та всесвіту, змінили маршрут та й помчали далі абсолютно новим шляхом. Тому що в цій країні чужих бід не буває.

КІНЕЦЬ.