Одна жінка спекла повну страву еклерів. Дивовижні. З натуральними вершками, зі справжнім маслом, домашні яйця використовувала. А зверху посипала найбілішою, найтоншою цукровою пудрою. І на сервізній тарілці із золотою облямівкою лежали ці чудові свіжі тістечка.

Тому що треба ж побалувати себе, кохану. Потрібно собі зробити приємне. І вперше у житті саме для себе однієї приготувати еклери. Ці еклери в дитинстві на великі свята мама готувала. І потім жінка готувала ці тістечка для чоловіка. Для дітей. Зрідка, на свята.

Чоловіка не стало. Діти виросли та поїхали. Друзів не лишилося. Лише сусідка з першого поверху, Ніна. Колись вони разом у школі навчалися, п’ятдесят років тому. Але Ніна пішла на маляра після восьмого класу. І чоловік у неї був п’яниця. А син по в’язницях пішов, потім його не стало…

І нема про що особливо розмовляти з сусідкою. Вона схожа на стару бабку. А жінка не така! Вона стежить за собою. Манікюр робить, фарбує волосся, одягається красиво. Пенсія дозволяє. І діти помагають. І ось – слухає поради писихологів. Напекла для себе найсмачніше, найкраще, що їла в житті. Еклери.

Жінка налила каву в красиву чашку з трояндами. Взяла найапетитніший еклер. Відкусила. З’їла половину. Поклала на блюдо і гірко розплакалася.

Дивно. Еклери такі солодкі. А сльози такі гіркі. І за обіднім столом сидить доглянута жінка. Літня жінка. Зовсім одна. І стоїть велика тарілка з тістечками, несмачними. Тому що смак їжі та радість від ласощів виявляються тоді, коли їж із тими, хто любить. Коли звик із ними ділити і солодке, і гірке. А тепер тобі ось! – величезна тарілка тістечок. А вони несмачні. Як крохмаль чи вата.

А за вікном сонце, синє небо, хмари біжать. Птахи співають та кричать діти на майданчику. А ти один зі своєю тарілкою тістечок, якими хотів побалувати себе. Порадувати. А радості нема…

І жінка пішла, спустилася до першого поверху зі свого п’ятого. Круті сходи в старому будинку… Зателефонувала до квартири. Ніна відчинила. Сива, худенька, у старому халаті, зовсім старенька.

– Ніна, я еклерів напекла. Ходімо, Ніна, до мене, — сказала тихо заплакана літня жінка. – Ходімо, Ніна.

І Ніна зрозуміла. Закивала, зібралася, зняла тапки, одягла туфельки. Не заради еклерів. Певна річ, не заради еклерів. Просто все зрозуміла. Хто багато страждав, той розуміє.

І вони удвох піднялися сходами вгору. Балакали по дорозі, як у дитинстві. Підтримували одне одного. Так і дійшли. І сіли за великий обідній стіл. І їли еклери. Які стали смачнішими. Може, відстоялися, тому й стали смачними. І у вікні було синє-синє небо. Хмари розтанули чи відлетіли туди, куди ми всі полетимо свого часу. Час все змінює. І проходить швидко.

КІНЕЦЬ.