Мені було двадцять років. Я працювала, та жила з мамою. Прийшло мамі в голову завести собаку. Взяла вона цуценя, спочатку сама вигулювала, сама годувала.

З’явився у мами залицяльник, стала вона у нього гостювати з вечора п’ятниці до ранку понеділка. Догляд за собакою опинився на мені.

Ми з Іллею вже були разом, у вихідні зустрічалися, ночували по друзях та подругах. А тут собака! Яка, начебто, мамина!

Почалися в нас з мамою сварки: я мала спочатку займатися собакою, а потім уже вештатися по мужиках. Це вона так мої зустрічі з Іллею називала!

Відносини з мамою були натягнутими, вона випивала, її завжди все не влаштовувало. Якось ми з Іллею поїхали у вихідні за місто, нас запросили на весілля.

Їжу та воду собаці залишила, а ось ходити гуляти вона звісно сама не могла. Мама повернулася раніше, вдома загиджено, відразу мені зателефонувала:

– Збирай речі та провалюй! Навіщо ти мені потрібна? Толку від тебе немає!

Таке вже бувало, але мама остигала і перепрошувала. А тут все, я приїхала додому, а мої речі зібрані. Я відразу зателефонувала Іллі.

Ілля запитав у своєї матері, чи можна я день, чи два, у них перекантуюсь. Вона дала добро. Ілля приїхав, забрав мене та речі, привіз до себе додому.

Майбутня свекруха зустріла мене нейтрально. Я дістала необхідні речі, переодяглася, і одразу почала шукати квартиру за об’явами. Ілля сказав, що житиме зі мною.

Я зраділа, він приєднався до пошуків. Мама Іллі покликала нас вечеряти, після вечері почала розмову:

– Я не рада, що ти тут! Пам’ятай про два дні! Мені начхати, чи встигнеш ти знайти житло, через два дні, щоб тебе тут не було!

– Мамо, можна легше? Ти могла відмовитись, але погодилася. Зараз у чому проблема?

– Я все сказала! Посуд помийте, приберіть зі столу.

Після вечері ми поїхали дивитися квартиру. Часу було обмаль, але нам пощастило. Квартиру знайшли, договір уклали, домовились, що наступного дня заїдемо.

У понеділок ми з Іллею роз’їхалися по роботах. Після робочого дня він мене забрав, і ми поїхали збирати речі. Коли процес збору був у самому розпалі, з роботи повернулася мати Іллі.

Похвалила, що я встигла, і зраділа, що їй не доведеться мене виганяти. Тут вона побачила, що Ілля теж збирається. Покликала його на розмову.

Ілля потім сказав, що мама його вмовляла, щоб ми залишилися, якщо він зі мною жити зібрався, але Ілля відмовився.

Почалося в нас нове життя, удвох, без жодних мам! Самі собі хазяї, самі собі начальники. Щоправда, моя мама дзвонила, та вимагала, щоб я приїжджала, та із собакою гуляла.

То вимагала, щоб я негайно виписувалася із квартири. То грошей хотіла. Перестала мама дзвонити тоді, коли залицяльник до неї переїхав. Собаку мама одразу віддала, награлася.

Мама Іллі йому теж дзвонила. Через день. То його улюблені сирники приготувала, нехай на вечерю заїде. То перестановку в кімнаті задумала, потрібна допомога.

Через два роки я була в положенні, ми розписалися, бо грошей на весілля не було. У нас з’явилася донька, яку я зареєструвала на мамину адресу.

Вона вимагала, щоб я цього не робила, мотивуючи свою вимогу швидким продажем квартири. То була брехня, нічого мама продавати не хотіла.

Мати Іллі його до себе постійно вимагала, репетувала, що він матір забув, на дівку проміняв.

Було непросто, але ми впоралися! Ілля працював, як навіжений. Я, поки була в декреті, чоловіка не турбувала нашими проблемами, сама з донькою і побутом справлялася.

Пішла донька в садок, полегшало, хоч лікарняні й напружували, але все одно по грошах було краще.

Моя мама вийшла заміж за залицяльника.

З ними почала жити дочка залицяльника від першого шлюбу, разом з дитиною. Мати Іллі теж часу даремно не втрачала, з’явився у неї співмешканець. Можна сказати, наші матері були зайняті, їм було не до нас.

Донька навчається у п’ятому класі, вона кругла відмінниця, захоплюється малюванням. У нас є іпотечна квартира. Ми не багаті, але й не бідуємо.

Грошей на все вистачає, але іноді їх впритул. Ілля — добрий чоловік, чудовий тато. Обидва працюємо, не маємо шкідливих звичок. Звикли розраховувати лише на себе. У матерях обоє розчарувалися.

Моїй до мене ніколи справи не було. А свекруха Іллю допекла своїми істериками, які вона закочувала до появи співмешканця.

Нас з Іллею можна назвати повною автономією: ми ні від кого не залежимо. Коли нам потрібна була допомога, хоч би моральна, ми чули крики, сварки, і байки про матір, яку син проміняв на дівку.

Я б не сказала, що наші матері потребують. Обидві ще працюють, обидві при житлі. Тільки моя мама овдовіла і дочку покійного чоловіка виставила, а співмешканець свекрухи отримав інвалідність, він може працювати, але не хоче.

Жити можна! Навіщо згадувати про нас? Спочатку моя мама вирішила, що ми сім’я, онукою почала цікавитись. Докір мені прилетів: чому не дзвоню і не пишу?

Десь за рік свекруха почала в гості напрошуватись, питала, що внучці привезти, що вона любить. Скільки разів ці бабусі бачили внучку, можна перерахувати на пальцях однієї руки.

Дзвонять! Ображаються, що на дзвінки не відповідаємо. Ображаються, що у гості не запрошуємо, та самі не приїжджаємо. Моя, про подароване життя згадала, а свекруха — про часи, коли вони з Іллею щасливо жили вдвох.

Якомога далі їх ніхто не пошле, ні в мене, ні в Іллі язик не повернеться. Допомоги теж не буде — нам просто нема чим допомагати, немає ні можливостей, ні бажання.

Що їм потрібне? Жили без нас, добре жили, ще й нас клювали! Тепер що треба? Пенсія на порозі? Старість не за горами?

Раптом спалахнула любов до онуки? Хоча яка різниця! Все одно для нас нічого не зміниться. Ми – самі по собі, вони – самі по собі!

На милість з нашого боку, нехай не розраховують! Можливо це жорстко, але справедливо! Як вважаєте?

КІНЕЦЬ.