Мені 30 років, у розлученні, є дитина чотирьох років. Розлучилися 3 роки тому — чоловік не працював і не працює, часто п’є, хоча загалом і сина любить, і може, коли тверезий, з ним посидіти, погуляти, пограти, сходити до лікарні тощо.

Жила з мамою та сином, зараз зняла житло, з’їхала з дитиною (з мамою дуже складні стосунки, важка людина, тому батько і пішов від неї, не засуджую її).

За 3 роки кілька разів намагалася влаштувати особисте життя, але нічого хорошого з цього не вийшло. Усім або не потрібна чужа дитина, або чоловіки самі як діти, прилаштовуються на все готове, ще й мої гроші рахують.

Виглядаю непогано, багато хто це помічає, працюю, нормально заробляю. Сина дуже люблю, все для нього роблю.

Але в душі порожнеча. Темрява і морок безпросвітний просто. Люблю давнього друга, але він стосунків не хоче, хоч і сам небайдужий до мене. Здається, виходу нема.

Виросте син, я йому стану не потрібна і залишуся наодинці з десятьма котами, мабуть. Загалом начебто все нормально, якщо дивитися на життя об’єктивно: робота, дім, син, спілкування з людьми.

Але я втомилась. Втомилася сама тягнути все на собі. Хочеться просто тепла, ласки, уваги, не просто коханця, саме душевного тепла, підтримки. І розумію, що все одно нічого не буде.

Бачу, що й розлучені жінки виходять заміж, і живуть непогано. Але мені не щастить, та й завжди не щастило. Мабуть, у мені причина, але не можу її знайти.

Що не так роблю? Начебто, не гірше за інших живу і поводжуся, а в особистому житті морок суцільний. Дуже втомилась.

Як із цього замкнутого кола вирватися, не знаю. Та й розумію, що не дівчинка вже молода, роки йдуть, кому я потрібна

Незавидна партія, мабуть. Просто не знаю, кому ще виговоритись, тому пишу свою сповідь тут.

КІНЕЦЬ.