Історій, коли чоловіки, які роками виховують дітей, не є рідними батьками, величезна кількість. Звичайно, ніхто не виправдовує матерів, але мало хто замислюється про інший бік — дітей. Хочу розповісти, як цей тест ДНК вплинув на моє життя.

Мені тоді було років 10, я жила з татом і мамою, шалено їх любила. У мене була тільки бабуся по лінії тата, яка дуже мені раділа. Я, напевно, була найщасливішою дитиною, але одного вечора почула скандал батьків. Батько кричав на матір, вона плакала. Він так сильно бив по столу, що я боялася, щоб не дісталося й матері.

Я вибігла з кімнати, намагалася втихомирити батька. У відповідь мені прилетіла образа, а потім він сказав, що я йому ніхто, не дочка. Від образи я сховалась у шафі і проплакала там усю ніч. На ранок батька вже не було. Мати плакала і не могла нічого пояснити.

Привівши себе в порядок, я пішла до школи, а після занять попрямувала до бабусі. Я хотіла отримати підтримку, втіхи та пояснення щодо поведінки тата. До квартири вона мене не пустила. Я плакала, просила відчинити двері, але у відповідь чула лише докори, прокляття мені та моїй матері.

Я нічого не розуміла, в одну мить від мене відвернулися найближчі і улюблені люди. Я повернулася додому, мати сказала, що батько більше не житиме з нами, щоб я не ставила запитань, не шукала зустрічі з ним та бабусею. Я намагалася розпитати її про те, що сталося, але вона лише дала мені ременя. Більше запитань я не ставила.

Ми стали жити з мамою вдвох. Кілька разів я бачила батька та бабусю на вулиці, бігла до них, раділа зустрічі, а вони лише вдавали, що не знають мене. Я була ображена, розуміла, що я винна, але в чому саме моя вина не знала. За кілька місяців мати привела до нашого будинку чоловіка і веліла називати його татом. Він мені не подобався, ображав. Мати була на його боці, не слухала мене.

Я була зовсім одна. Втомившись від такого життя, я вирішила наковтатися пігулок. Мене знайшла мати, лікарі мене відкачали. У лікарні мати нарешті зізналася, що батько зробив тест ДНК, а я не його дочка, тому він так ставиться до мене. Дядько Сергій, якого вона привела, мій справжній тато.

Я тоді мало, що зрозуміла, повне усвідомлення того, що сталося, сталося років у 14, коли я вже знала про всі відносини між чоловіком і жінкою. Моя мати зрадила батькові, він дізнався про це, покинув її, а зі мною припинив спілкування. Та він мав на це повне право, але ніхто тоді не думав про мене, про дитину.

Я відчувала себе зайвою, винною, моє життя змінилося одного дня. Усі близькі люди відвернулися від мене, усі, кого я любила. Я плакала ночами, звинувачувала себе, боялася, що й мати мене покине. Це жахливе почуття самотності та безпорадності переслідувало мене років до 15.

Після закінчення 9 класу, я вступила до коледжу та поїхала від мами. Вона так і жила з дядьком Сергієм. Татом я не змогла його назвати, а він мене весь час ображав за це. Зараз мені 20 років, я працюю, здобую вищу освіту, з мамою спілкуюся рідко.

Я так і не змогла пробачити її, не за зраду татові, а за те, що залишила мене винною в цій історії, що нічого не пояснила, не допомогла, не підтримала. Згодом прийшла образа і на батька з бабусею, адже як би вони не ставилися до матері, я то була не до чого.

У результаті через їхні образи одна на одну я виявилася нікому не потрібною. Непотрібна дитина, яка залишилася сама після тесту на батьківство. А зараз, коли я чую, як кажуть батьки та бабусі, що заберуть дитину, тільки якщо вона їх, мені стає нестерпно боляче і сумно, адже у суперечках дорослих переможеною завжди виявляється дитина.

КІНЕЦЬ.