— Почуваюся справжньою свинею, – ділиться з подругою Владлена. – І виходу в мене поки що ніякого немає, і від того, що мама страждає, мені погано.

— Ну гаразд тобі, не переживай ти так, ну коли  ж вона страждати почала? Чомусь до того моменту, як ти заміж не вийшла, мама не страждала ні крапельки, а тут різко в них із батьком усе розладналося? Так не буває, це явно щось інше, – впевнена подруга. – Нічого, недовго залишилося, будинок ваш добудують, а потім і ти на роботу вийдеш. Потерпить мамо. 35 років майже вони живуть і щось мені підказує, і далі жити будуть, та добра наживати. А мама тобі просто зараз мотає нерви. Навіщо і чому – це вже інше питання.

Владлені 29 років, вона одружена майже 2 роки, є піврічний синочок та квартира в кредит.

Квартиру купували на етапі будівництва, платять, але будинок ще не готовий. Обіцяють його здати тільки до наступної осені. А поки сім’я живе в однокімнатній квартирі, яка належить мамі Владлени.

Це житло залишилося від бабусі, шляхом складних продажів і обмінів її вдалося на схилі років перевезти до столиці, а за кілька років старенької не стало. Мама живе з батьком майже 35 років у своїй двокімнатній квартирі, що належить татові. Є у Владлени і старша заміжня сестра.

— Сестра, до речі, теж жила перші роки з чоловіком у цій квартирі. Майже 5 років прожили, накопичили на своє, з’їхали, – каже Владлена. – У нас із чоловіком ситуація навіть краща буде, у нас були власні накопичення, плюс чоловікові батьки допомогли, от і вистачило на перший внесок.

Щоб узяти не однокімнатну, а побільше, подружжя обрало саме етап будівництва, це було вигідніше, тим паче, що коли вона тільки збиралася заміж, мама одразу казала: те, що зроблено було для старшої доньки, буде зроблено і для молодшої. І так, у сестра теж зʼявилася дитина, проживаючи в маминій квартирі.

А ось у Владлени з мамою почалися складнощі. Ні, мама їх із чоловіком не жене, але постійно скаржиться на своє життя. Так, що Владлені вже просто соромно: вони з чоловіком живуть у її квартирі, завели дитину, а мама страждає у двокімнатній з батьком.

— Тато завжди був людиною складною, – зітхає молода жінка. – Ні, ніколи не піднімав рук ні маму, ні нас, але, знаєш, є такі люди, я б сказала, вампіри енергетичні. Якщо в них поганий настрій, то ховайся в жито. Не повеселішають, поки не зіпсують настрій оточуючим. Я спочатку не помічала, а в старших класах почало доходити: якщо в батька на роботі неприємності, буде чіплятися і чіплятися до всіх. Потім я, приміром, реву, а батько насвистувати починає, веселий, відлягло в нього.

— Але ж мама такого вибрала, подарувала йому двох діточок, прожила стільки років і завжди її все влаштовувало?

— Ну так, про розлучення мама жодного разу не заїкнулася, ще і нас заспокоювала, мовляв, тато такий, не звертайте уваги. Так, батько і заробляв завжди, і в будинку може своїми руками все зробити, – киває Владлена. – А ось тепер у мами щодня та сама пісня.

— “Не можу більше з ним”, – це постійна тема маминих скарг і під час зустрічей, і в розмовах телефоном. – “Ну замучив, чесне слово. Тягне і тягне. Тепер втовкмачив собі в голову, що в нього захворювання. Так, те саме. Обстежуватися не йде, ниє і ниє. Мозок мені висвердлює просто. Давно б пішла, та нікуди мені”.

Мама тільки-тільки вийшла на пенсію, цілий день вдома, батько ще працює, але миру немає між подружжям і в побуті. До скарг на нестерпний характер додалися ще: не може за собою навіть стіл витерти, не може сам собі їжу розігріти, крекче як старий дід, смердить у туалеті після нього.

— “Загалом, не так ходить, не так сидить, не так свистить, дратує”, – сумно каже Владлена. – І від мами головне: мені б піти, давно б це зробила, та нікуди.

— “Жила б собі одна”, – мрійливо й сумно повторює мама. – “Прибрала раз на тиждень і все, чисто. Цілодобово б біля плити не стояла, чужий бруд не вимивала б. Як тато без мене? У нього дві доньки є. Але й це ще далеко, у нього є руки й ноги. Я все життя своє на нього поклала, вічно терпіла і була в прислугах, якби ти знала, як мені набридло все це! Ось у тебе чоловік, з роботи прийде, хапається за домашні справи, веселий такий, позитивний. У мене такого ніколи не було. Ти ж пам’ятаєш, яким він із роботи був. І як усім умів настрій зіпсувати. Ех”…

І незмінне: “Було б куди, давно б пішла, жила б собі приспівуючи, але ж нікуди мені йти”. Владлена одного разу не витримала, прямо запитала маму: чи звільняти їм із чоловіком її квартиру, чи не на це мама натякає.

— Та що ти, – була відповідь. – З глузду з’їхала? Куди ви підете? Ні, живіть, потерплю вже. Сестра жила і ви живіть, а то як же це вийде, одній доньці допомогла, а другу виставлю на вулицю? Я ж просто ділюся з тобою, як жінка з жінкою, нема з ким мені більше поділитися. Сестра твоя за батька – горою, вони чимось схожі з ним. Живіть…

— І тут же знову: “Ах, було б куди піти”, – злиться Владлена. – Це вже не просто про поділитися, це натяк, що мама собою жертвує заради нас. Як же це неприємно, якби ти знала!

— Розумію, але у вас поки що немає іншого виходу, – намагається заспокоїти жінку подруга. – Батько маму на вулицю не виганяє, зрештою.

Виходу поки що у Владлени з чоловіком справді немає. Та й більше на тему звільнення її квартири дочка не заговорювала: побоюється, що мати скаже “так”. Оренду та іпотеку вони зараз не потягнуть. На роботу Владлена вийти не зможе, а мама свої послуги з догляду за дитиною не пропонує, щоб донька з чоловіком з’їхали на орендоване житло, а вона пішла від чоловіка, який їй набрид.

— Та й запропонує, – впевнена Владлена. – І буду я слухати ту саму пісню, але з іншими словами: як мама втомилася з нашою дитиною сидіти, от була б вона вільна… Ось так і виходить, тато мамі нерви псує, а вона мені. Відчуваю себе поганою донькою після кожної розмови з нею…

КІНЕЦЬ.