У селі, де кожен ранок починався з півнячого крику, а вечір гудів цвіркунами, жили дві подруги – Женя і Вероніка.

Женя, з очима, наче два волошкові поля, і руками, загрубілими від роботи на городі, була молодшою за Вероніку на три роки.

Вероніка ж, із гострим язиком і пихою, що аж гуділа, завжди трималася так, ніби вона пуп землі. Їхня дружба була як стара вишня – міцна, але з гілками, що колються.

Було спекотне літо, коли сонце пекло так, що навіть бджоли ховалися в тіні. Дівчата сиділи на прогнилій лавці біля сільського ставка разом із двома подругами – Галею, що вічно жувала травинку, і Лесею, яка мріяла про сцену в столичному театрі. Повітря пахло м’ятою, а десь гавкала собака діда Сави.

– Женько, ти ж була молодша за мене на пару літ, а тепер диви, виглядаєш, як баба Ганна після ярмарку! – Вероніка всміхнулася, блиснувши очима, наче кішка, що впіймала мишу. Її слова, хоч і загорнуті в жарт, зачепили Женю до кісток.

– Та ну тебе, Вєрко, – буркнула Женя, опустивши погляд до землі. – Ти сама не красуня з ярмарку, он, сиве пасмо вже пробивається.

Галя пирснула, а Леся, як завжди, спробувала загасити вогонь:

– Та годі вам, дівки, чубитися! Краще давайте про щось веселе. Чули, в сусідньому селі ярмарок буде? Може, махнемо?

Вероніка закотила очі:

– Ярмарок? Та там одні діжки з квасом і діди з гармошками. Я краще в місто поїду, там хоч життя справжнє.

Женя змовчала, але в душі їй було гірко. Вона знала, що Вероніка любить хизуватися, але цього разу її слова зачепили за живе.

Женя гнула спину на городі, доглядала хвору матір і двох молодших братів, а Вероніка, донька заможного фермера, могла собі дозволити сукні з міста й мрії про столичне життя.

Минуло п’ять років, і доля, як той вітер у полі, закрутила життя дівчат у різні боки. Женя, попри всі труднощі, розцвіла, як соняшник у серпні. Вона закінчила курси травознавства, навчилася варити настоянки й мазі, що лікували чи не всі болячки в селі.

Її хата, колись похилена, тепер сяяла білими стінами, а на подвір’ї гуділи вулики. Женя стала для села мов та знахарка – до неї йшли і за ліками, і за добрим словом.

Вероніка ж повернулася до села геть іншою. Її очі, колись гострі, як бритва, тепер були тьмяними, а обличчя – наче постаріло на двадцять років.

Місто, про яке вона так мріяла, виявилося вовчою ямою. Робота в кафе, чоловік, що обіцяв зірки з неба, а натомість залишив її з боргами й розбитим серцем, – усе це підкосило Вероніку.

Вона повернулася до батьківської хати, але гордість не дозволяла їй просити допомоги. А найгірше – вона занедужала. Лікарі в райцентрі тільки руками розводили, мовляв, потрібні дорогі ліки, яких у селі не дістати.

Одного дощового осіннього дня Вероніка стояла перед Жениною хатою, тремтячи від холоду й сорому. Її пальто було пошарпане, а волосся злиплося від дощу. Женя, побачивши її на порозі, спершу остовпіла, але швидко запросила всередину.

– Жень… – Вероніка ледве вичавила слова, опустивши очі. – Я… я не знаю, до кого ще йти. Ти ж із тими своїми травами… Ти можеш мені допомогти?

Женя дивилася на неї, згадуючи той вечір біля ставка. Але замість гніву чи зловтіхи в її серці було лише співчуття.

– Сідай, Вєрко, – тихо сказала вона, ставлячи на стіл гарячий чай із липи. – Розкажи, що сталося.

Вероніка, ковтаючи сльози, вилила все: як місто її зламало, як чоловік кинув, як хвороба забирає останні сили. Її голос тремтів, коли вона додала:

– Я ж тебе тоді образила… А тепер стою тут, як остання жебрачка. Тільки ти можеш витягнути мене з цієї біди, Жень. Твої настоянки – вони ж чудеса творять.

Женя всміхнулася, але не з насмішкою, а з теплом.

– Вероніко, життя – воно як той город: що посадиш, те й пожнеш. Але бур’ян завжди можна виполоти. Я тобі допоможу, не бійся.

Женя взялася за справу. Вона готувала настоянки, варила мазі, які пахли лісом і літом. Але головне – вона не давала Вероніці впасти в розпач.

Кожного вечора, коли вони сиділи біля грубки, Женя розповідала історії про село, про людей, яких вона вилікувала, про те, як сама ледь не зламалася, але встала.

– Знаєш, подруго, – казала Женя, наливаючи їй трав’яний чай, – я колись думала, що життя – це змагання. А воно – як танець: головне, не наступити собі на ноги.

Вероніка слабко всміхалася.

– Ти завжди була така… мудра, Женько. А я, дурна, думала, що я пуп землі. А тепер он – ледь на ногах тримаюся.

– Тримайся, – твердо сказала Женя. – І не смій казати, що ти пропаща. У тебе руки золоті, тільки ти їх ховаєш.

Минуло кілька місяців. Вероніка поволі одужувала – Женині настоянки й добре слово робили своє. Але Женя пішла далі: вона навчила Вероніку плести кошики з лози, які потім продавали на базарі.

Вероніка, яка колись гребувала сільською роботою, тепер знаходила в цьому радість. Її кошики, міцні й вигадливі, розліталися, як гарячі пиріжки.

Одного вечора, коли вони сиділи на ґанку, дивлячись на захід сонця, Вероніка тихо сказала:

– Жень, я ж тебе колись образила… А ти мене врятувала. Як ти можеш бути такою… доброю?

Женя розсміялася, її сміх був як дзвіночки.

– Та яка там добра? Просто знаю, що кожен може оступитися. А в селі, ми один одного тримаємо. Бо інакше – пропадемо.

Село не змінився – ті ж хати, ті ж соняшники, той же пил на дорогах. Але Женя й Вероніка стали іншими.

Вони працювали разом – Женя з травами, Вероніка з лозою. Село гуділо чутками про їхню дружбу, яка пережила образи й біди.

І хоч Вероніка іноді згадувала той вечір біля ставка, вона більше не відчувала сорому. Бо Женя навчила її, що справжня сила – не в гордощах, а в тому, щоб уміти попросити пробачення й почати спочатку.

Минуло ще пів року відтоді, як Вероніка почала одужувати завдяки Жениним настоянкам і підтримці. Село гуділо весною: вишні цвіли так рясно, що здавалося, ніби хмари опустилися на землю, а бджоли гуділи, наче маленький оркестр.

Женя з Веронікою стали не просто подругами, а справжніми напарницями.

Їхня хата – тепер уже спільна, бо Вероніка перебралася до Жені – була центром сільського життя. Сюди йшли за ліками, кошиками чи просто за розрадою.

Одного ранку, коли Женя мішала нову порцію настоянки з м’яти й ромашки, Вероніка сиділа за столом, плетучи кошик. Її пальці, колись ніжні, тепер вправно гнули лозу, а обличчя світилося спокоєм.

– Жень, пам’ятаєш, як я казала, що село – це глуш? – Вероніка усміхнулася, не відриваючи очей від роботи. – А тепер диви, сама тут коріння пускаю.

Женя пирснула, обережно переливаючи настоянку в скляну баночку.

– Та ти, Вероніко, завжди була як той вітер – куди дмухне, там і гуляєш. А тепер, бач, приземлилася.

– І не шкодую, – відповіла Вероніка, відкладаючи кошик. – Знаєш, я ж думала, що щастя – це місто, машини, вогні. А воно, виявляється, тут, у цій хаті, де пахне травами й медом.

Того ж дня до хати постукала Галя, їхня давня подруга. Вона тягнула за собою величезний мішок із льоном.

– Дівки, виручайте! – вигукнула Галя, витираючи піт із чола. – Тітка Марфа на ярмарок у райцентр зібралася, а в неї полотно не готове. Каже, що ви, Вероніка, тепер майстриня на всі руки, може, щось придумаєте?

Вероніка зніяковіла, але Женя штовхнула її ліктем.

– Ану, Вєрко, покажи, що вмієш! Лоза – це одне, а льон – то вже вищий пілотаж.

Так і жили вони, пліч-о-пліч, у селі, де кожен день був новим початком.

І хоч іноді Вероніка згадувала свої помилки, вона знала: у селі завжди знайдеться місце для тих, хто готовий почати спочатку.

Джерело