Ігор місяць поrуляв і вже планував повернутися до дружини та дітей. Але в нього не вийшло, його коханка не відпускала

 

Ігор не збирався залишати сім’ю назавжди, а тим більше йти в декретну відпустку. Таке йому й у кошмарному сні не могло здатися.

«Погуляю трохи і повернуся, — наївно думав Ігор. – Місяць. Не більше”.

А тут з’ясовується, що він нікуди повернутися не може. Тому що Алла, з якою він був весь цей час, не збирається його відпускати.

– Ні, Ігорчику, нікуди я тебе не відпущу, – спокійно сказала Алла, коли під час сніданку почула від Ігора, що йому додому час, до дружини та дітей. – Тепер твій дім тут! Тож снідай спокійно, а потім допоможеш мені по господарству.

– Ось зараз я зовсім не зрозумів, Алло, – схвильовано сказав Ігор. — Що значить не відпущу? Я додому хочу. Мене дружина чекає. Діти! Я й так у тебе вже чотири тижні. Досить. Пора і честь знати. І за яким ще господарством я тобі допомогти повинен?

— Як з якого? – здивувалася Алла. — Сьогодні ж неділя. А в ці дні у мене завжди прання та прибирання. Та й магазинами треба пройтися. Так що, коханий, звикай. Минулими вихідними я не стала тебе турбувати. Бо тоді в наших стосунках дещо було незрозуміло. А тепер, коли все прояснилося, коли я зрозуміла, що ми разом назавжди, мені допомагатимеш.

— Як же це, Алла? — вигукнув здивований Ігор. — Яке ще «разом назавжди»? Адже в мене дружина і діти. Забула? Ми так не домовлялись.

– Саме так і домовлялися, – впевнено відповіла Алла. — Ти просто забув.

– Та ти що, Алла! Коли ми з тобою домовлялися?

— Чотири дні тому.

– Та не було цього! — злякано вигукнув Ігор. — І ні про що ми не домовлялися. Хіба це можна забути?

— Якщо ти забув, то можна.

— Що я забув? — дивувався Ігор.

— Забув, як чотири дні тому сказав, що любиш мене?

– Ні, Алла. Тут ти не маєш рації. Ти спитала,  я відповів. І це я добре пам’ятаю. І від цього я не відмовляюсь. Я і зараз готовий повторити, що люблю тебе.

Алла лагідно посміхнулася і погладила Ігора по голові.

— Ігорчику, — ніжно сказала вона, — освідчення в коханні — це і є домовленість. Ти сказав, що любиш мене. Я відповіла, що теж люблю тебе.

— На твою думку, це домовленість?

– Так, Ігоре, – вже серйозно продовжувала Алла. — І годі про це. Ми обоє любимо один одного, так чого даремно час тягнути. Правильно?

– Ні, Алла. Це не правильно. Так не робиться.

– А як робиться?

— А я тобі зараз розповім, Алла, як робиться, — схвильовано відповів Ігор. – Ось дивись. Спочатку ми повинні з тобою рік-два-три зустрічатися. Таємно! Ось як зараз. Коли я кажу дружині, що поїхав у відрядження чи вигадую щось інше. За цей час наші почуття зміцніють, стануть сильнішими. В результаті я не витримаю, зберуся з силами і все розповім своїй дружині. Поінформую її. Розумієш?

– Ні. Це занадто довго. Потрібно все робити одразу.

— Але одразу я це зробити не можу, — вів далі Ігор. – Потрібен час. Щоб посилити наші почуття. Тоді тільки! Два роки – це мінімум. І ще невідомо, як дружина зреагує. Може вона мене не відпустить!

— Ні, Ігоре. Які ще два роки? Що за нісенітниця?

— Не дурниця, Алла. А все дуже і дуже серйозно. А ти як хочеш? Одразу, чи що? Ні. Так не можна.Тим більше, що ти не знаєш мою дружину. Вона — ревнива та злопам’ятна. Не жінка, а сіамська кішка якась. І я клянуся тобі, що вже давно пішов би від неї! Але я боюся. Якщо вона дізнається, що я маю тебе, і я збираюся піти до тебе, то проблеми будуть і в мене, і в тебе. Це точно. Ось чому я говорю, що до такого потрібно підготуватися. А для цього потрібен час.

— Ти надто драматизуєш, коханй. І тільки намовляєш на свою дружину. Насправді все не так страшно. А твоя дружина добра, мила жінка! І вона все зрозуміє.

— Що ти таке кажеш, Алла? Хто зрозуміє? Хто мила і добра жінка? Моя дружина? Та ти просто не знаєш її!

– Навпаки. Я дуже добре знаю твою дружину. Три дні тому з нею познайомилась.

– Як?

– Ось так. Прийшла до неї у гості. Ми й познайомились. Вона прекрасна жінка. Яка вже давно не ревнує тебе. І тільки й чекає, щоб ти якнайшвидше від неї сам пішов, бо знає, що тобі жити ніде. Каже, що сама у всьому винна. Вийшла заміж по молодості. Всі подруги вийшлии заміж і дітьми обзавелися, одна вона залишилася серед подруг незаміжня і без дітей. Їй завидно стало. Теж захотілося бути як подруги. А тут ти весь такий. Ось і вийшла заміж за тебе. Дітьми обзавелася. Як всі. А тепер не знає як від тебе позбутися, бо не любить і почувається винною. І вона дуже рада за нас обох. Навіть допомогла мені твої речі зібрати.

– Як це? Мої речі?

– Так, Ігор, так. Усі твої речі тут. У мене. Я їх привезла. І вже розвісила та розклала по своїх місцях. Потім я тобі все покажу. Тож ні з ким тобі не доведеться розмовляти. І більше можеш про це не перейматися.

Більше того, з цього моменту за тебе завжди і скрізь говоритиму я. Що стосується вашого розлучення, то завтра вона сама подасть на нього. А коли вас розведуть, ми з тобою одружимося. Дітям своїм платитимеш аліменти. Бачиш, Ігоре, як все, виявляється, просто. А ти боявся.

– Хіба так можна, Алла?

— Треба! Коли чоловік і жінка люблять одне одного, тільки так і треба. На відміну від твоєї дружини, я не виходжу за тебе заміж по дурості! А виходжу, все серйозно обміркувавши. А коли у нас народиться дитина, ти звільнишся з роботи і сидітимеш з нею.

– У нас буде дитина? Як ти можеш бути у цьому впевнена?

— Повір, Ігоре, я знаю, що говорю! Тож готуйся піти у декретну відпустку.

— Але…

— Жодних «але»! – Алла подивилася на годинник. — запитання це вирішене й обговоренню не підлягає.

– Але… – знову спробував заперечити Ігор, але Алла не дозволила йому це зробити.

— Що за «але», Ігоре? – суворо сказала вона. — Які взагалі можуть бути «але», якщо твоя зарплата вдвічі менша за мою.

Ігор уже мало не плакав.

— Але навіщо я тобі такий? – вигукнув він. – Навіщо, Алла?!

– Як навіщо? – здивувалася Алла. — Невже ти забув?

– Забув, що?

— Ми ж кохаємо одне одного! Тому твоє «навіщо» звучить дещо дивно.

— Але ж я й заробляю мало. І купу коханок мав. Навіщо я тобі?

– Давай більше не будемо про це, – відповіла Алла. — Твоє минуле, як і твоя зарплата мене не цікавлять. А коханок в тебе більше не буде.

– Тобто?

– Я не дозволю! – суворо промовила Алла. — Отже, краще навіть і не намагайся. Я тобі не твоя колишня, яка все тобі прощала. Я серйозна жінка. І заміж виходжу серйозно. А якщо дізнаюся, то й покарання моє буде серйозним і…

— Але…

— І швидким! – додала Алла. – Ти ж тепер знаєш, що я все роблю швидко.

Алла знову подивилася на годинник.

— А часу й так мало, — сказала вона. — Заговорилися ми з тобою, Ігоре. Ти наївся?

— Наївся.

– Дуже добре. Тоді підіймайся з-за столу й уперед.

– Куди?

– Як куди? Я ж говорила. Забув? Квартира у мене велика. Сама себе не прибере. Ходімо, я покажу тобі, що робити.

Коли Ігор пропилесосив всю квартиру і вимив вікна, Алла дозволила йому перепочити.

– Хочеш чаю? — спитала вона.

— А можна, я просто сиджу у кріслі? – жалібно попросив Ігор.

– Можна, – дозволила Алла. – А завтра я запишу тебе на курси.

– Які курси?

— Щодо догляду за новонародженими.

– Як це?

— А як ти хотів, Ігоре? У мене все серйозно. І швидко. А щоб стати добрим батьком, тобі необхідно вчитися.

— Але…

— І не треба, Ігоре, так жалібно на мене дивитися. Не допоможе. Відпочивай. У тебе попереду ще багато справ. Ти точно не хочеш чаю?

– Ні, – тихо відповів Ігор. — Можна, я просто посиджу.

— Ну, звісно, ​​можна, коханий, — відповіла Алла. — Якби ти тільки знав, як я тебе люблю.

– Я знаю.

– Відпочивай.

КІНЕЦЬ.