– Вітя, хто дзвонив? – до кімнати зайшла дружина.

– Жанно, батька швидка забрала, – чоловік кинувся у коридор. – Я поїхав.

– Обережніше! Краще таксі виклич.

– Доїду, – і він вибіг із квартири.

– Мамо, що сталося? – зі своєї кімнати вийшла дочка.

– Дідусь занедужав. Швидка забрала.

– То це вже кінець? – з очей у дівчинки потекли сльози.

– Наталко, все буде добре! Думай про іспити. Ти маєш дев’ятий клас на одні п’ятірки закінчити.

Зайшов син із невісткою. Вони жили теж у цій квартирі, три кімнати дозволяли жити разом, але їм так хотілося окреме житло, що вони весь вільний час шукали недорогу однокімнатну квартиру, тим більше тут у їхньому маленькому містечку ціни цілком прийнятні.

І зараз син, тільки-но переступивши поріг, почав розповідати:

– Знайшли квартиру, ціна підходяща. Цілком пристойна, тільки невеликий ремонт треба зробити, – син зобразив на своєму обличчі посмішку. – Мамо, ми хочемо взяти іпотеку. Ви грошима не допоможете?

– Славко, звідки ми маємо гроші? Ми з вашим весіллям лише розрахувалися.

– Може, дідусь допоможе? – задумливо промовив син.

– Дідуся, швидка забрала.

– Ти що, мамо? Що з ним?

– Тато поїхав. Повернеться, розкаже.

Син відразу дістав телефон і набрав номер батька:

– Тату, як там дідусь?

– Погано. Зараз приїду, розповім.

***

Незабаром повернувся батько. Зайшов на кухню, де дружина мила посуд:

– Ну що там? – одразу запитала вона.

– Процедуру треба якусь складну робити, – чоловік тяжко зітхнув. – Платну. Двісті тисяч треба.

– Цього ще не вистачало! – у серцях сказала дружина.

– Що робити будемо?

– Вітя, у нас таких грошей немає. Подзвони своїй сестрі.

– Жанно, у неї звідки гроші? – Розвів руками чоловік. – Одна з дочкою живе.

– Все одно зателефонуй, вона його дочка.

Віктор дістав телефон, набрав номер сестри:

– Олено, привіт!

– Що в тебе такий голос? Щось трапилося?

– Батька швидка забрала.

– Ти що? – пролунав схвильований голос.

– Потрібні гроші, двісті тисяч.

– Вітя, у мене грошей зовсім немає.

– У нас також.

– Ну, щось треба робити, – в телефоні пролунав плач.

У кімнату зайшов син:

– Тату, ну що там з дідусем?

– Бувай, Олено! – Батько відключив телефон. – Гроші на процедуру треба, двісті тисяч. Сказали: знайти треба якнайшвидше. У нас із матір’ю грошей немає.

– У нас із Марією є, від весільних залишилося, але на процедуру не вистачить.

– Вітя, – до кімнати зайшла дружина. – Син із невісткою на квартиру…

– Жанно, ну, про що ти говориш? – зупинив чоловік.

– Тут хоч говори, хоч не говори, а такої суми ми не знайдемо.

– Ей, батьки, ви зараз, про що? – зупинив їхню суперечку син. – Після відходу бабусі, дід усі гроші на нас витрачав. За десять років він на нас багато витратив, а коли сам занедужав, ми двісті тисяч йому знайти не можемо.

– Він в основному гроші на твою тітку витрачав, і твою двоюрідну сестрицю, – почала суперечку з сином мати. – Тітка твоя десять тисяч на місяць заробляє, а живуть не гірше за нас. На чиї гроші? Правильно, на дідуся.

– Та ну вас! – махнув рукою син і пішов до своєї кімнати.

– Ти, що там зі своїми сварився? – спитала його молода дружина, щойно він увійшов до кімнати.

– Марійко, не по-людськи це. Дід усе життя, як пам’ятаю, всім нам допомагав. На наше весілля скільки витратив, а зараз гроші йому на процедуру не можемо зібрати.

– Славко, у нас гроші є. Я не проти їх віддати. Поживемо поки що й тут. Але ж у нас мало.

І тут пролунала мелодія на телефоні В’ячеслава. Дзвонила його двоюрідна сестра Діана. Їй нещодавно виповнилося вісімнадцять, вона якараз закінчувала одинадцятий клас.

– Привіт брате!

– Привіт Діана!

– Як там твої сприйняли звістку про недугу діда.

– Та ну їх!

– Ось і я так матері сказала. Славко, що робитимемо? У мене п’ятдесят тисяч з копійками є. Дідусь на інститут дав.

– Діано, у нас з Марією сто є. Спробуємо зайняти.

– Я теж у подруг питаю.

– Діано, треба завтра ввечері. У крайньому разі, післязавтра вранці гроші мають бути.

– Зрозуміла. Привіт, Марії!

– Марія, тобі привіт!

– Чула. Славко, давай батьків у спокої лишимо. Ти в себе на роботі питай, я – у себе в магазині. Потім якось розрахуємося.

***

Цілий день онуки випрошували гроші у начальників і позичали у друзів. Увечері до них прийшла Діана. Зазирнула на кухню:

– Доброго дня, дядьку Вітя. Привіт, тьотю Жанно!

– Проходь! Чаю.

– Дякую! Я до Славка!

Зайшла, не забувши зачинити кімнату зсередини:

– Привіт!

Кивнула братові, легенько обійняла його дружину. Усміхнулася, кивнувши на гроші в руках.

– Рахуєте? – Дістала з кишені джинсів перегнуту пачку. – Ось мої.

Марія почала перераховувати знову. Перерахувавши, зітхнула:

– Три тисячі не вистачає. Що робити будемо?

– Мені більше взяти нема звідки! – Розвела руками Діана.

І обидві дівчини запитливо глянули на В’ячеслава. Він задумався і раптом радісно підняв палець угору:

– Ідея. Зараз прийду.

– До батьків? – Запитала його дружина.

– Ні, – похитав головою

Він за йшов до сусідньої кімнати:

– Сестричко, гроші є?

– Скільки тобі?

– Всі. Ми дідусеві збираємо.

– У мене п’ять тисяч є. Дідусь заздалегідь дав за успішне закінчення дев’ятого класу.

– Схоже, він відчував, що в нього із погано із здоров’ям. Бери гроші, пішли до нас!

Наталка зайшла до братової кімнати кивнула родичкам і простягла свої гроші. Марія відразу знову почала їх перераховувати.

– Так, навіть дві тисячі зайвих.

– Купимо дідові фруктів, – запропонувала Діана.

***

Вранці наступного дня всі онуки були в палаті.

– Як я зрозумів, у палаті може бути не більше двох родичів, – на правах старшого став командувати В’ячеслав. – Ви, сестрички, йдіть до дідуся, а ми з Марією до головного лікаря.

***

– Онучки! – радісно посміхнувся Олексій Миколайович.

– Ти що, діду? – Діана опустилася на коліна і заплакала.

– Щось прихопило мене.

Наталка теж опустилася навколішки поруч із ліжком і теж заплакала.

– Все все! Що ви розплакались? Старий я вже. Колись, а йти доведеться.

– Дідусю, ти про що? – Діана витерла сльози. – Нікуди ти не підеш.

– Ми тобі поїсти принесли, – сказала молодша онука.

– Дякую! До мене ваші мами приходять поперемінно, годують мене, а мені їсти зовсім не хочеться.

Тут двері палати відчинилися і ввійшли дві жіночки в білих халатах:

– Все, родички, виходьте! – сказала одна з них. – Вашого діда у платне відділення переводять. Сьогодні йому процедуру зроблять.

– А гроші? – несміливо запитав дідусь.

– Внесли ваші родичі.

***

Олексія Миколайовича вивезли з палати. У коридорі до нього кинулися онуки. Вони йшли за ним, до кінця відділення, поки медсестра не сказала:

– Все, далі не можна! Приходьте завтра до сусіднього корпусу.

А Олексій Миколайович заплющив очі, посміхнувся і подумав собі:

– Ні, рано мені ще на той світ. На мене онуки чекають!

КІНЕЦЬ.