Руслан сидів на холодній лаві, відчуваючи осінню прохолоду. “Життя таке безглузде”, – розмірковував він, відчуваючи тягар нездійснених мрій, – “а я ж хотів помандрувати, подивитися світ…

Тепер це не має значення”. Покопавшись у сумці, він знайшов свою медичну карту – суворе нагадування про життя, яке міг би прожити інакше.

Думки про втрачені можливості і сувора реальність його діагнозу затьмарили його розум, доки не прорвався голос його дочки Жанни.

“Тату, що трапилося? Що сказав лікар?” – Запитала вона з занепокоєнням у голосі.

Руслан захлинувся в емоціях. “Мені дали шість місяців… Мені ще доведеться пожити по-справжньому”. Жанна запропонувала звернутися за другою думкою, але Руслан відмовився.

“Не потрібно, люба. Я хочу пожити вільно, не прив’язуючись до лікарні.” Повернувшись на роботу, Руслан оголосив своє рішення піти, здивувавши колег.

“Тепер я живу для себе”, – заявляв він усім, згадуючи все, що прогавив, зокрема моменти спілкування з колишньою дружиною Людою та їхні спільні мрії.

Вирішивши максимально використати час, що залишився, Руслан купив заміський будинок, виконавши мрію, яку плекала Люда.

Потім він запланував поїздку до Карпат, відчувши знову набуту спрагу життя. Мандруючи разом з Жанною, він відкрив для себе красу життя, якого ніколи не знав, і відчув себе наново народженим серед величних гір.

Після повернення його здоров’я незрозуміло покращало, і це диво він приписав лікувальному карпатському повітрю.

Життя дало Руслану другий шанс, і він з радістю прийняв його, наповнивши свої дні новими враженнями, любов’ю та глибокою вдячністю за кожну мить.