— А я тобі кажу, що не буде в нас з тобою дитини, — кричав Іван на дружину. — У всякому разі, не найближчих п’ять років. Тому що дитина не вписується у мої плани. Яка дитина, Аліна? Опам’ятайся!

«Ось тільки дитини мені зараз і не вистачало, — думав Іван. — Дитина — це ж що? По-перше, це означає, що їй у потрібна своя кімната. А де її взяти? У нас лише три. Спальня, вітальня та мій кабінет. А по-друге, якщо буде дитина, значить, Аліна піде з роботи! І ми житимемо лише на мою зарплату! Ось що це означає!

— Наша дитина, — сумно відповіла Аліна. — Ти ж сам обіцяв.

– Коли?! – закричав Іван. — Що за нісенітниця. Не міг я обіцяти такого.

– Три роки тому. Коли ми побралися і ти вмовляв мене назбирати на перший внесок і купити квартиру, ти обіцяв.

– Що я обіцяв?

— Казав, що коли квартиру купимо, то можна й про дитину думати.

— Саме так, що купимо. А ми що? Хіба ми її купили?

– Купили.

— Ні, Аліна. Не купили ми її. Купили – це коли немає боргів. А ми з тобою у борги влізли. На двадцять років. І зараз ми з тобою повинні не про дитину думати, а про те, як швидше з боргами розрахуватися.

«Бач, хитра яка! — думав Іван. — Вона буде вдома з дитиною бавитись, кабінет мій їй віддасть, а я в цей час працювати за двох повинен? Ні. Хочеш дитину, попрацюй спочатку. Я все порахував. І за п’ять років ми просто можемо все виплатити! Достроково! Але тільки не я сам, а ми разом. А коли все виплатимо, тоді можна вже й інші цілі ставити перед собою. Втім, думаю, що й тоді мені ця дитина не потрібна буде. Навіщо взагалі потрібні ці діти? І без них добре».

Аінана наче прочитала думки чоловіка.

— Але ж нас ніхто не змушує з боргами швидше розраховуватися, — сказала вона.

«От же ти якась уперта, — злісно подумав Іван. — Не примушує її ніхто. Звичайно! Їй так краще. Хоче прив’язати мене до себе дитиною та квартирою. Розраховує, що поки квартира не виплачена, а дитина не виросте, я від неї нікуди не піду! Але тільки не на того ти напала. Я не настільки наївний, як ти гадаєш. І про дитину навіть не мрій».

– Та як ти не розумієш! – кричав Іван. – Що я спати спокійно не можу! Я їсти не можу спокійно! Шматок у горлі застряє, як подумаю, які борги на мені висять!

– Не на тобі, а на нас!

— А ти гадаєш, що я за тебе не переживаю? Так? Чи ти думаєш, що я думаю лише про себе? Ти так думаєш?

— Я думаю, Ваня, що ти не хочеш дітей, бо ти жадібний.

– Я жадібний?! — обурено заволав Іван.

— Звичайно, жадібний, — рішуче відповіла Аліна. – А який же? Жадібний ти. Розумієш, що на дитину гроші потрібно витрачати і тому не хочеш її.

— Ти розумієш, що кажеш, Аліна?

— Дуже добре розумію.

«Цікаво, а як вона здогадалася, що мені справді шкода грошей на дитину і тому я її не хочу? — подумав Іваг. — Не думки ж вона читає мої? Чи читає? Та ні. Бути такого не може. Будь-хто, тільки не вона. Скоріше за все, вона сказала це, не подумавши. Звідси і всі мрії наївні її про дитину, що думати не вміє. І каже, не думаючи».

– Так?! — здивовано вигукнув Іван. — А мені ось здається, що нічого ти не розумієш, якщо дозволяєш собі такі легковажні мрії.

— Чому легковажні?

– Та тому що! — повчально відповів Іван. – Легковажні! Замість турбуватися і переживати про те, як швидше за квартиру розплатитися, ти про дитину мрієш! На твою думку, це не легковажність?

— А навіщо швидше за квартиру розплачуватися?

– Як навіщо? — здивовано вигукнув Іван. – Ти це серйозно зараз? Не тямиш?

– Не розумію.

“Ні, – подумав Іван, – вона точно вирішила все на мене одного скинути, а дитині кабінет віддати”.

— Ти що, хочеш двадцять років жити у боргах?

— Та хіба це борги? – відповіла Аліна.

— А, по-твоєму, не борги?

— На мою думку, — відповіла Аліна, — з нашими зарплатами — це взагалі не витрати.

— Я зрозумів,— закричав Іван,— тепер мені стало ясно. На шию вирішила мені сісти зі своєю дитиною! Так?

– Я?

– Так-так. Ти! На шию. Вважаєш себе найрозумнішою? Вважаєш, що все навколо наївніші за тебе? Не вийде!

— Нічого я не вважаю, — відповіла Аліна, — я просто хочу дитину і все. Отже, вона у нас буде.

— Як же вона у нас буде, якщо я не хочу? — спитав Іван. — Я ж все зроблю, щоб цього не допустити. Чи ти думаєш, я не зможу? Слава Богу, не маленький хлопчик. Щось у житті розумію.

— А якщо будеш щось робити таке, тоді взагалі до мене не підходь, — сказала Аліна.

– Я не зрозумів.

– Що ти не зрозумів?

— Що означає, «не підходь»?

— А то й означає. Захочеш підійти, значить, без жодних запобіжних заходів.

— Цікаво ти міркуєш, Алін. Для тебе запобіжні заходи — це порожній звук? То чи що?

– Саме так!

— І довго ти збираєшся ось так жити, щоб я не підходив?

— А поки не виплатимо весь борг за квартиру. Скільки ти там казав? П’ять років? Ну от, значить, п’ять років і не підходь.

На цьому розмова була закінчена. Іван замислився.

«Зовсім знахабніла, — думав Іван. — Мало того, що про дитину мріє працювати не хоче нарівні зі мною, так ще й до себе не допускає. Умови, бачите, ставить! Вживати запобіжних заходів забороняє! Ні! Так далі продовжуватися не може. Треба її провчити. Треба! Ось тільки… Як?

Почав Іван думати, як дружину провчити.

«Треба зробити щось, що її дуже налякає, — подумав Іван, — щось таке зробити треба, щоб усі її легковажні мрії про дитину зникли! Нехай думає про те, як дотримуватися запобіжних заходів і за квартиру швидше розплатитися».

Став Іван вигадувати, чим налякати дружину, щоб вона перестала про дитину мріяти.

«Треба логічно міркувати, — думав він. — Насамперед слід відповісти на запитання, чого бояться жінки найбільше? А як це з’ясувати? У мами спитаю. Вона, мабуть, знає».

Іван подзвонив мамі.

– Мам, тільки швидко. Чого найбільше бояться жінки?

— Дивлячись які жінки, синку, — розважливо відповіла мама. — Адже жінки різні бувають.

— Та до чого тут різні жінки, мамо! Не про них йдеться. Ти мені краще скажи, чого моя Аліна боїться?

— Твоя Аліна боїться, що ти від неї підеш, — впевнено відповіла мама. – Присмокталася до тебе, як п’явка. І не відірвеш.

— Я так і думав, — радісно промовив Іван.

– Що ти думав? – не зрозуміла мама.

— Не має значення, — відповів Іван. – Дякую, мамо, ти мені дуже допомогла.

Іван вимкнув телефон і посміхнувся.

«Тепер мені все ясно, — думав він, — я злякаю тим, що йду. Подам на розлучення. А коли вона дізнається, злякається. Стане переді мною на колінах повзати і благати її пробачити. Я, звичайно, її пробачу. Але! Не відразу. Нехай мучиться спершу і щодо дитини передумає».

І Іван подав на розлучення.

А через якийсь час Іван знову зателефонував мамі.

– Мамо, ти мене обдурила, – кричав він.

— Як я тебе обдурила? – не зрозуміла мама. – Коли?

— Коли казала, що Аліна найбільше боїться, що я від неї піду. Я тому на розлучення подав. А коли вона дізналася про це, зраділа. І ось нас розлучили.

– А квартира?

— Квартиру ми продали, а невеликі гроші, що залишилися після сплати боргу, ми поділили. Але це ще не найстрашніше. Виявляється, коли Аліна казала, що хоче дитину, вона вже була в положенні. Вона чекала на неї, мамо, розумієш! Вже чекала!

— А як вас розвели?

— А отак і розвели. Вона приховала цей факт під час розлучення. І в результаті, я скоро стану татом і платитиму аліменти. Уявляєш?

— А де ж тепер Аліна? До батьків поїхала?

– Ні, мамо. Вона винаймає квартиру. Вона може собі це дозволити. Має велику зарплату. Більше того, виявляється, що після народження дитини вона продовжить працбвати. А я цього не знав. Думав, що вона сяде мені на шию. Адже її зарплата в півтора рази більша за мою. Вона навіть серйозно зараз думає про покупку квартири для себе та дитини. Уявляєш? Я такий нещасний мама. Якби ти знала. І зараз я в таксі їду до тебе.

– Як до мене? – вигукнула мама. – До мене не можна. Синку! Я тобі не казала. Я одружилася. Я не сама живу. Не можна до мене. Ніяк не можна.

Але Іван цього не чув. Він уже сказав усе, що хотів і вимкнув телефон.

Мама одразу ж передзвонила Івану та продовжила розмову.

— Як до мене? — обурено вигукнула вона, почувши голос сина. – Чому до мене? До мене не можна. Я тобі не казала, синку, адже я не одна живу. Я одружилася! Нам утрьох в однокімнатній квартирі буде тісно. Тобі доведеться жити на кухні!

— Чому на кухні, мамо?

— Не станеш ти жити з нами в одній кімнаті?

— У тісноті, та не в образі, мамо, — насилу стримуючись, щоб не розплакатися, сказав Іван, — Поживу і на кухні, якщо так. Бо мені більше нема де жити.

— А на орендованій квартирі ти хіба пожити не можеш? Як Аліна!

— На якій ще орендованій квартирі, мамо? — мало не плачучи закричав Іван, і цим своїм криком дуже налякав водія таксі. – Ти що, не розумієш, у якому я становищі. Мені зараз не до розкоші. Як Аліна! Де я, а де Аліна? Аліна може собі дозволити! А я? Навіщо ти вмовила мене розлучитися з нею?

— Я не вмовляла, синку. Ти сам.

— Ти мене вмовила, мамо. Ти. Сам би я не за що не додумався до цього. Ще ти зі своїми безглуздими порадами. Коротше! Я їду до тебе, мамо. І мені байдуже, з ким ти там живеш і куди збираєшся. Я там зареєстрований. І нехай я буду на кухні, на розкладачці, але я не зобов’язаний один за все розплачуватися.

Страждаю я, значить, страждай і ти. І чоловік твій майбутній теж нехай страждає. А якщо вам зі мною тісно, ​​то допоможіть мені якнайшвидше купити свою квартиру. Або шукай мені дружину з квартирою.

— Я знайду, синку. Вважай, що знайшла. Дуже добрий варіант. Щоправда, трохи старша за тебе, але…

– Хто вона?

– Моя подруга. Ми разом навчалися.

— Скільки їй років?

— Приблизно стільки ж, скільки…

— Втім, не має значення, — сказав Кузьма. — Я зараз не в тому становищі, щоб вибирати. Головне, щоб у мене був свій кабінет, і вона не хотіла дитину.

— Яка дитина, Ваня? Про що ти? Їй пʼятдесять п’ять. Вона серйозна ділова жінка. Їй не до дитини. Мріє одружитися. Просила мене підшукати їй когось.

КІНЕЦЬ.