– Здрастуйте, Алло Андріївно, – чемно привітався Іван з колишньою тещею, коли почув за дверима човгаючі кроки. Він чудово знав, що вона дивиться на нього зараз у вічко і думає, відчиняти двері, чи ні.

Двері все-таки прочинилися, і в отворі з’явилося жіноче обличчя.

– Доброго дня, – сказала теща не дуже привітно. – Тобі чого треба? Ти тут не живеш. І Аня давно переїхала до нового чоловіка.

– Та я знаю, – посміхнувся Іван. – Я прийшов вам борг повернути.

– Який ще борг? – Алла Андріївна напружила лоба, намагаючись щось згадати. – Хіба ти мені щось винен?

– Звичайно, – знизав плечима Іван. – Ви ж мені всі п’ять років казали, що я перед вами у неоплатному боргу. Що тільки завдяки вам я вивчився в інституті, і таке інше. І тому я вам його сьогодні приніс.

– Що приніс?

– Борг. Я тут недавно заробив велику суму і тому хочу з вами розрахуватися.

Алла Андріївна знову підозріло подивилася на колишнього зятя, потім невпевнено відчинила двері ширше і буркнула:

– Ну, заходь. Тільки взуття знімай, я підлогу мила.

– Я знаю, – кивнув Іван.

– Що ти знаєш?

– Що ви підлогу мили. Ви щодня п’ять років мене цією фразою зустрічали.

– Так? – Теща недобро блиснула очима і мовчки пішла в глиб квартири.

Іван подався слідом.

Теща пройшла на кухню, сіла там на один табурет і показала Івану рукою на другий. Він сів, поліз рукою у внутрішню кишеню куртки, дістав великий і дуже пухкий конверт і поклав його на стіл.

– Ось, – сказав Іван. – Я порахував, скільки ви витратили своїх особистих грошей на нашу сім’ю за п’ять років…

– Стривай… – зупинила його Алла Андріївна, дивлячись напружено на конверт. – Іван, ти все це серйозно затіяв, чи жартуєш?

– Які жарти? – не зрозумів Іван. – Ви ж всі п’ять років не жартували, коли говорили про мій борг? Що я голова сім’ї, і маю забезпечувати сім’ю, замість того, щоб нісенітницею в інституті маятися. Ви це так переконливо казали, що навіть Аня, за вами, стала щодня говорити мені ці слова. І домовилася… Тож, Алла Андріївно, ніяких жартів. Я порахував, за теперішнім курсом, що ви витрачали на нас у середньому по десять тисяч на місяць. Адже так?

Теща замість відповіді знизала плечима, не зводячи очей з конверта.

– І ось, я помножив десять тисяч на п’ять років, і вийшло шістсот тисяч. Забирайте. – Іван посунув конверт ближче до тещі. – Тільки, прошу вас написати розписку, що ви отримали від мене компенсацію за утримання нашої колишньої родини у вигляді цієї суми, і що більше претензій щодо цього не маєте.

– Розписку? – захвилювалася раптом теща. – Яку ще розписку? Навіщо?

– Треба, Алло Андріївно, дуже треба. Ви не сумнівайтеся, гроші справжні. – Іван знову взяв конверт у руки і витрусив з нього купюри на стіл.

– Господи… – ахнула теща. – Правда, гроші… – Потім вона обережно запитала: – Іван, а ти, це… Ти багато тепер заробляєш, га?

– Це не важливо, Алло Андріївно. Неважливо. Головне, я з вами зараз розрахуюсь. Чи у вас паспорт далеко?

– Ні. А що? – ще більше запереживала теща.

– Беріть паспорт, пишіть розписку і забирайте ваші гроші.

– Мої?

– Ну так. Як тільки розписка буде написана, вони стануть за вашим законом.

– А якщо без розписки?

– Алло Андріївно, я вас не розумію, – усміхнувся Іван дивною усмішкою. – Вам гроші потрібні чи ні?

— Ну, гроші вони всім потрібні… — залепетала теща. – Просто мені якось дивно… Начебто я й не просила…

– Не просили, але всі п’ять років про цей борг тільки й говорили.

– Я не розумію, Іване, навіщо тобі ця розписка? – Не заспокоювалася теща. – Ти її куди,  віднесеш?

– Ні, Алло Андріївно, обіцяю, нікуди не віднесу. Мені це потрібне для іншої справи.

– Для якої? Для фінансового звіту?

– Точно, – кивнув Іван. – Саме для звіту.

– Ну, якщо для звіту, то я напишу, – кивнула теща, і вирушила за паспортом.

Через п’ятнадцять хвилин розписка була написана, і гроші перекочували в кишені халата Алли Андріївни.

Іван акуратно склав розписку навпіл, і відправив її в ту саму внутрішню кишеню, де до цього лежали гроші.

– І все-таки, не зрозумію я тебе, Іване … – Теща посміхнулася. – Для якого такого звіту потрібна тобі ця розписка? Перед ким ти звітуватимеш? У тебе з’явилася нова жінка?

– Ні, – усміхнувся і Іван. – Я цю розписку покажу вашій дочці. Ані.

– Що? Ані? – Теща незрозуміло дивилася на колишнього зятя. – А їй це навіщо?

– То я ж вас добре знаю, Алло Андріївно. Ви ж її досі сварите, за те, що вона всі ці п’ять років, що жила зі мною, нібито сиділа у вас на шиї. Адже так? Тепер я хочу, щоб Анна знала – наш з нею несплатний борг перед тещею закритий раз і назавжди. І більше ви її цим дорікати не смієте.

– Дивний ти якийсь став, Іван… – пробурмотіла колишня теща.

Іван підвівся зі стільця і ​​пішов на вихід. А Алла Андріївна залишилася сидіти на кухні, напружено думаючи, чи правильно вона зробила, що взяла гроші, чи неправильно…

КІНЕЦЬ.