Спокійно ж жили, доки не вирішили зробити добру справу. Звичайно, вона вийшла нам з чоловіком боком. З братом і батьками він тепер посварився, я у свекрухи найгірша і наймеркантильніша, ще й по грошах влетіли.

У нас із чоловіком дві квартири – одна моя, отримана у спадок, та друга, яку ми з чоловіком купили в іпотеку разом. Коли ми стали сім’єю, то жили в моїй квартирі. В принципі, в моїй двохкімнатній квартирі було все добре, але дуже далеко вона розташовувалася. До роботи доводилося добиратися з пересадками, а транспорту в нашому напрямку небагато.

Ми замислювалися про покупку іншої квартири, але далі думок справа не заходила, бо зрозуміло, скільки потрібно було грошей. Вішати собі таке ярмо на шию не хотілося, адже спочатку довго й болісно довелося б збирати на перший внесок, а потім ще щомісячно платити.

Допоміг випадок – мамі чоловіка впала спадщина, яку вона продала, а гроші поділила між синами. Сума вийшла не астрономічна, звичайно, але цілком солідна. Питання про купівлю житла знову постало. Мої батьки теж дали нам грошей, і ми таки влізли в іпотеку.

Брали відразу троячку, невелику, відносно недорогу, але дуже затишну. Завдяки вагомому першому внеску щомісячний платіж вийшов цілком посильний. Сівши і все підрахувавши, ми вирішили закривати іпотеку достроково. Для цього на кілька років ми забули про відпустку та надмірність, здавали мою квартиру, але в результаті впоралися з іпотекою.

Все складалося якнайкраще – коли залишалися останні платежі, я з’ясувала, що вагітна. Ми були щасливі! Іпотека закрита, у нас своя троячка, для майбутньої дитини теж є квартира, можна безстрашно йти в декрет – зарплати чоловіка та грошей зі здачі моєї квартири має вистачити на гідне існування.

Але все було б надто шоколадно, щоб тривати довго. Я ще не встигла до ладу вийти в декрет, як до нас у гості прийшла делегація в особі свекрухи та молодшого брата чоловіка. Виявилося, що деверю з його сімейством ніде жити, зі зйомної їх витурили, теща живе далеко, а зі свекрухою його дружина не може порозумітися.

Тепер вони просять, щоб ми їх пустили пожити в другу квартиру. Обіцяли платити вчасно, дотримуватись порядку, не напружувати сусідів. Чоловік сказав, що квартира моя, тому вирішувати маю я. Ми вирішили взяти тайм-аут, щоб все зважити та подумати.

Мені дівер не подобався, на мій погляд, він надто інфантильний, як і його дружина. З ними спілкуєшся, якщо не знати, що людям під тридцять, то складається враження, що говориш із підлітками. Але при цьому вони вже мають двох маленьких дітей.

Свою частину від грошей, які синам виділила свекруха, дівер витратив на машину. При цьому жили вони на орендованій квартирі. Чоловік йому радив теж взяти іпотеку, щоб був свій кут, але брат пропустив повз вуха.

– Та що ми там візьмемо? Однушку? На більший внесок у нас не вистачить. А що мені з двома дітьми однокімнатна квартира? – говорив він, граючи ключами старої іномарки.

Як на мене, то можна було б почати і з однокімнатної, зате своє, а не по чужих кутах поневірятися. Але справа їхня, ми з чоловіком переконувати когось не стали, своїх турбот вистачало.

І ось тепер ми повинні пустити дівера з сімейством до нас, тому що їм ніде жити. Ідея мені не подобалася, безвідповідальність дівера та його дружини мене відштовхувала, але чоловік умовив піти назустріч, таки рідний брат. Я здалася.

Пішла я в декрет, народила донечку і на якийсь час віддалилася від теми фінансів, витрат та іншого. Вся моя увага зосередилася на дитині. Чоловік про жодні проблеми не говорив, а я особливо не вникала. Думала, що дрібницями забивати голову не хочу, а про щось серйозне мені чоловік розповість.

Але через півроку мені зателефонувала мила жінка, спитала, чого це я борги з комуналки назбирую. Сказала, що якщо протягом тижня не погасимо борги, то вони підуть до суду. Я отетеріла від почутого, бо комуналку мав платити дівер.

Після детальної розмови з чоловіком з’ясувалося, що він теж був не в курсі того, що відбувається. Брат казав, що все сплачує вчасно. А ще з’ясувалося, що за оренду житла вони віддають значно менше обумовленої суми.

– Ну не злись, нам же вистачає на все, мені на роботі зарплату підняли трохи. А їм зараз і так складно, ось я і вирішив, що нічого не станеться, якщо вони платитимуть менше, – виправдовувався чоловік. Але про те, що ще й борг із комуналки збирається, він не знав.

Подзвонив братові, дав тиждень на погашення заборгованості, інакше їм доведеться з’їжджати. Звичайно, жодних грошей у них не було, про що нам відразу було заявлено. Проте була впевненість, що рідний брат не виставить їх на вулицю з дітьми. Брат не виставив, натомість це зробила я.

Нині все це пресвяте сімейство живе зі свекрухою, поливає нас із чоловіком брудом і вважає, що ми дуже погані. Своєї провини вони не бачать ні в чому. Подумаєш, якийсь там багатотисячний борг, подумаєш, жили в чужій квартирі за копійки, подумаєш, знищили її так, що частину шпалер довелося переклеювати.

Свекруха ж ще й захищає їх – там же діти, тож вони можуть і не платити, і псувати чуже майно, мабуть. До речі, ні борг із комуналки, ні за зіпсовані речі та шпалери гроші нам ніхто так і не віддав. Довелося самим платити та ремонтувати.

Тепер там живуть інші люди, які справно платять встановлену ціну та акуратно надсилають мені квитки оплачених квитанцій. Урок на все життя – не мати справ із родичами.

КІНЕЦЬ.