“Марино, давай вже розігрій їжу. Я вже зачекався!”, – сказав він, простягаючи руку. Я вискочила з кухні, захекавшись, і відповіла: “Може, ти сам помиєш тарілку і розігрієш вечерю?!”

Збираючи свої речі, я розмірковувала про наше минуле. Ми з Іваном познайомилися в університеті, а після закінчення навчання одружилися.

Він завжди здавався врівноваженим, завжди усміхався, завжди був захоплений чимось.

Наше життя почалося в орендованій квартирі, наповненій критикою моїх домашніх навичок. Я не вміла готувати і прибирати так, щоб він був задоволений…

Незважаючи на мою роботу, мої зусилля здавались непомітними поряд з його очікуваннями.

Ігнорування його вимог призводило до мовчазного звернення, яке я вважала нестерпним, оскільки глибоко його любила. Після народження двох дітей та відходу з роботи його ставлення до нас змінилося.

Він очікував, що діти будуть мовчазними та слухняними, не зважаючи на те, що вони просто діти. “Гарна жінка тримає своїх дітей у вузді”, – говорив він, погрожуючи піти.

Я не могла зрозуміти, як він змінився в порівнянні з тією людиною, яку я колись знала… П’ятнадцять років я жила в переконанні, що не заслуговую на краще, вірячи його твердженням, що я маю бути вдячна за його присутність, незважаючи на мої недоліки.

Робота давала мені короткий перепочинок, але я не мала свободи спілкування, постійно поспішаючи додому, щоб встигнути подбати про Івана. Зустріч з Павлом усе змінила.

Його доброта та повага допомогли мені зрозуміти, чого мені не вистачало.

Наступного дня я сказала Івану, що йду. Увечері він зробив над собою зусилля, подарував квіти, але вже було пізно. Його раптова зміна лише підкреслила роки зневаги. Незважаючи на його благання, я не могла змиритися з обманом.

Я живу з батьками, переживаю шлюборозлучний процес і шкодую, що не поїхала раніше. Але я сподіваюся на щасливе майбутнє і молюся про силу та стабільність.

КІНЕЦЬ.