Я чекала, що мама ось-ось скаже, що вона готова дати гроші нам на квартиру. Але мама мовчала, розказувала про свої якісь справи, а потім сказала, що збирається відкрити квітковий магазин. У мене просто слів немає.

Інші батьки, які працюють за кордоном, допомагають своїм дітям, купують їм житло, а моя про це навіть і не думає. Вона 15 років була в Італії. Я, можна сказати, виросла без неї.

Спочатку, коли вона тільки поїхала, мені було дуже важко. Я пам’ятаю, як кожного вечора чекала дзвінка, як питала в бабусі, коли мама приїде. Бабуся завжди казала: «Терпи, дитино. Мама там для тебе працює».

Минали роки. Спочатку мама присилала гроші, і я, чесно кажучи, думала, що вони відкладаються на моє майбутнє.

Але коли я виросла, з’ясувалося, що більша частина пішла на будівництво маминого будинку. Величезного, з усіма зручностями, хоча жила в ньому тільки бабуся, а мама приїжджала раз на рік на кілька тижнів.

На наше з Дмитром весілля мама подарувала нам пральну машинку. Знаєте, я не хотіла бути невдячною, але десь у глибині душі очікувала більшого.

Ми з чоловіком живемо в орендованій квартирі. Свекри допомогти не можуть — у них багатодітна родина, грошей у них ніколи не було багато. Я дуже сподівалася на свою маму.

Коли я дізналася, що мама збирається відкрити магазин, у мене в голові крутилася тільки одна думка: «А я? А ми?»

— Мамо, а як же ми? — запитала я, коли ми сиділи на кухні за чаєм. — Ти ж знаєш, як нам важко. Ми ж орендуємо житло. У нас двоє дітей, ми не можемо відкласти навіть копійки.

Вона подивилася на мене трохи здивовано:

— Ну, Олено, ти ж доросла. У вас із Вітею є робота. Потроху будете збирати.

— Збирати? — у мене всередині закипало. — Мамо, ти ж була в Італії 15 років! Інші батьки, які працюють за кордоном, допомагають своїм дітям. Купують житло, відкладають гроші. А ти хоч раз подумала про нас?

Мама зітхнула, відклала чашку й подивилася мені в очі:

— Олено, я все життя працювала, щоб забезпечити себе. Я залишила тебе, щоб ти могла нормально жити тут із бабусею. Але я теж маю право на своє життя.

— А моє життя? — ледве стримуючи сльози, запитала я. — Мамо, я виросла без тебе. Ти обіцяла, що це заради мене, а тепер що? Ти просто витратиш усі гроші на якийсь магазин?

— Магазин — це моє. Я хочу чимось займатися, мати дохід тут, а не доживати життя з копійками чи працювати до старості, обслуговуючи сеньйорів, — відповіла мама.

Після цієї розмови я довго не могла заспокоїтися. Мені і зараз прикро до сліз. Я згадувала всі ті вечори, коли чула і бачила маму тільки по телефону, всі її обіцянки, що вона працює для нашого майбутнього.

І ось це майбутнє настало, але воно — не для нас, а для неї.

Я не знаю, чи правильно ображатися на маму. Може, вона справді заслужила думати про себе. Але мені все одно гірко і сумно. І тому хочеться почути думку інших людей.

Як думаєте, чи варто вимагати від мами допомоги на квартиру, чи краще змиритися й спробувати справитися самостійно? А вона хай живе своїм бажаним життям?

Джерело