– Збирай свої речі та звільняй квартиру, бо ми з Вадимом уже вирішили, що ти тут більше не житимеш. Такий безлад, як ти наробила в його житті, не повинен тривати далі!, – голос Людмили Олексіївни, моєї свекрухи, досі лунає у моїй свідомості.

Я сиділа на старому дивані, неймовірно здивована її ультиматумом, адже я досі в законному шлюб із Вадимом, навіть якщо він уже три роки в Норвегії.

Мене звати Діана, і я ніколи не думала, що моє сімейне життя може так кардинально змінитися. Ми з Вадимом одружені чотири роки, однак після нашого першого року спільного життя він вирішив їхати на заробітки до Норвегії.

Що ж, я погодилася, бо вірила, що це тимчасово, що все задля кращого майбутнього. Але останні три роки стали для мене суцільною боротьбою з самотністю та невизначеністю.

Вадим дедалі рідше телефонував, перестав з’являтися навіть на свята. Спочатку я виправдовувала його тим, що він багато працює і просто виснажений.

Та потім почала помічати, що він змінюється. Холодні повідомлення, сухі розмови — все вказувало на те, що між нами щось ламається. І ось нещодавно він подзвонив і сказав, що знайшов жінку «свого життя».

У неї двоє дітей, яких вона, до слова, залишила на бабусю в Україні. Вона — теж українка, розлучена, поїхала до Норвегії шукати кращої долі. І тепер вони з Вадимом наче «ідеальна пара» в його уяві.

За іронією долі, я живу в квартирі Вадима — моєму чоловікові колись її подарували його батьки. Я тут не прописана, але юридично ми з ним і досі в шлюбі, тож і права на це помешкання я теж маю. Та Людмила Олексіївна вважає інакше. Кілька днів тому вона з’явилася в дверях зі своїми ключами, наче це її власна квартира.

– Ти не платила за цю квартиру, тож збирай манатки! — вигукувала вона. — Я вже знайшла хороших орендарів, молоде подружжя, вони будуть платити щомісяця, і мені не доведеться дивитися на це неподобство!

– Я — дружина вашого сина, — відповіла я, намагаючись зберігати спокій. — У нас не було розлучення, і поки що ви не можете мене виставити на вулицю!

– А хто тебе питає? — схрестила руки Людмила Олексіївна. — Вадим винить у всьому тебе. Каже, що ти його “доїла”, що ти лише сиділа тут, коли він горбатився в Норвегії. А тепер ще й претензії маєш?!

Найбільше важко те, що Вадим і справді звинувачує мене у власному від’їзді та пошуках «справжнього кохання». Мовляв, я була для нього надто вимогливою, надто емоційною. Але хіба це виправдання, щоб покинути дружину, а потім ще й намагатися вигнати її з дому?

Коли я запитала, чому він не може пояснити все віч-на-віч, Вадим просто кинув трубку, а потім надіслав повідомлення: “Припини вдавати ображену. Я з тобою не щасливий. Вибач”. Жодного пояснення, жодної спроби вирішити щось мирно — тільки остаточна крапка, яку він поставив на нашій історії.

Я не маю бажання сперечатися, але й не дозволю так легко позбавити мене того, що офіційно належить мені також. Ця квартира була нашим спільним майбутнім, і я вклала в неї частину себе. Як же це важко — бачити, як твоя свекруха та чоловік роблять усе, щоб вигнати тебе з власного дому, ще й розмірковують, як вигідніше здавати його чужим людям.

Тепер я стою перед вибором: почати тяжку юридичну боротьбу, захищаючи свої права, або ж все кинути і піти з гордо піднятою головою, почавши нове життя на руїнах старого? Не знаю, як правильно вчинити, коли рідна людина, заради якої я жила, так легко мене зрадила та зіштовхує з усіх сходинок одночасно.

А ви як гадаєте, чи варто мені боротися за цю квартиру й відстоювати своє законне право, чи краще відпустити все й почати з чистого аркуша?

Джерело