6 років тому мама вийшла заміж удруге. З батьком вона розлучилася, коли мені було 17 років. Він поїхав до рідні на південь, а мати залишилася жити в тій же квартирі. Я їх розлученню не здивувалася, бо завжди бачила, що вони не підходять один одному. Тато спокійний і м’який, а мама обличчя з характером таким, що не кожен із нею і витримає поруч. Я вже була доросла, тому мені нічого пояснювати не довелося. Я нормально спілкувалась і з мамою, і з татом.

Найчастіше, звісно, з мамою, бо ми живемо в одному місті. Але саме, що спілкувалась, разом ми більше не жили. Спочатку я жила у гуртожитку при університеті, а на моє 20-річчя тато зробив мені королівський подарунок – купив однокімнатну квартиру. Мама активно займалася своїм особистим життям і до мене не лізла ще раз.

Я до неї також. Тому, що вона зійшлася з чоловіком, я дізналася, коли вони вже збиралися узаконити свої стосунки. Це був вибір мами, але мені цей товариш не сподобався відразу. У мами характер не подарунок, а там ще краще. Але мама мліла і дивилася на нього, як щось велике.

Та й нехай собі, якщо подобається. Жили молодята на маминій території. Її новий чоловік сам був без колу та двору, колишня дружина теж пустила його до себе, а після розлучення він вибув у нікуди. До того, як перебратися до мами, він винаймав кімнату в гуртожитку.

— Уявляєш, він у квартирі колишній ремонт зробив, всю ситуацію купив, а вона з ним так! — Зі сльозами розповідала мені мама. Я знову промовчала, хоч і вважаю, що жінка вчинила абсолютно правильно, остаточно я в цьому переконалася після наступної фрази. — Правильно він робить, що аліменти не платить. Вона все одно все на себе витрачатиме. Ще й дитині про тата щось там говорить, і той не хоче з нею навіть розмовляти.

Синові там, якщо я не помиляюся, вже років 15, тому “наговорити” такій дитині вже нелегко. Йому вистачить разок із татом поспілкуватися, щоби все зрозуміти. Але й цю думку я лишила при собі. Сенсу доводити щось мамі я не бачила. Не мені ж із таким подарунком жити.

Я сама вийшла заміж, маю сина. Мама до онука приїжджала сама, бо її чоловік “не переносить шуму та дитячого плачу”. Мене це не засмучувало ні краплі, вкотре перетинатися з ним у мене бажання не було, а довелося б. Нині синові вже п’ять років, іноді ми з ним заходимо до мами у гості. Іноді доводиться перетинатися з її чоловіком, і жодного разу він ще не промовчав. Завжди щось про виховання дітей видасть, хоча ось не його б корові мукати, сам той ще батько року.

Але найчастіше ми приходили, коли він був на роботі. А працював він добу за три, десь вахта на якомусь об’єкті. Коли його не було вдома, ми навіть на ніч онуковій мамі залишали. Нещодавно нас із чоловіком покликали на весілля старі друзі. Захід проходив за містом, тому планувалося, що ми затримаємось там із ночівлею.

Брати з собою дитину було б проблематично, вона ще занадто маленька, щоб без проблем переносити такі тривалі поїздки та заходи. Я спитала у мами, чи не посидить вона два дні з онуком. Мама уточнила числа, дізналася у чоловіка, який у нього графік та сказала, що зможе.

Її чоловік якраз на добу йде, а до його приїзду мати відвезе сина до нас і там нас дочекається. Все складалося ідеально, ми з чистою совістю поїхали. Але на ніч ми вирішили не лишатися. Обстановка не мила якась. Вирішили поїхати додому, що я забула попередити маму. Коли приїхали до неї, на мене чекало щось неймовірне.

Ми двері своїм ключем відімкнули і отетеріли. Мій син спав у коридорі на розкладачку. У мами трикімнатна квартира, а дитина спала не на ліжку, а на старенькій розкладачці в коридорі і без світла, хоча я просила маму, щоб вона була поряд з ним, адже той іноді вночі може прокинутися.

Мама зі своїм чоловіком у залі кіно дивляться. Я заходжу з німим питанням на обличчі. І знаєте, що? Той пан мав собі таку корону на голові, що почав обурюватися, чому я до його будинку без попередження прийшла.

До його будинку? Та його в ньому лише діряві тапочки та помазок линялий, а півквартири за законом мої. Я так і сказала, а ще попередила, що якщо моєму сину виділили розкладачку в коридорі, то я роблю так само і завтра ініціюю обмін квартири, щоб забрати свою частку. Малого ми забрали: він спав і нічого не відчував. З мамою наступного дня мала розмову, і вона вже співала, як соловушка.

Говорила, що вони дитину не мали наміру в коридорі спати класти. Він там просто грав на розкладушці та заснув. Ага! Заснув у піжамі на подушці та простирадлі, які я привезла; я одразу і повірила. Чоловікові теж ця ситуація неприємна, але він просить не гарячкувати і не псувати людям життя, адже вони напевно зрозуміли. А я не хочу заспокоюватись. Я заберу своє, а вони нехай живуть собі як знають. Який привіт, така й відповідь. Чи я не маю рації?

КІНЕЦЬ.