— Завтра угода, продаємо твій дім, тільки не ганьби мене, — заявила дочка.

Теплий літній вечір поволі опускався на село. У хаті пахло свіжою випічкою та чаєм, завареним із м’ятою та смородиною.

Ніна Петрівна поправила на столі скатертину, розклала пиріжки на блюді, виставила вершки у фарфоровій чашці.

Вона хвилювалася: сьогодні мала приїхати улюблена дочка, Вероніка.

“Може, навіть переночує, на вихідні залишиться… Нам багато про що треба поговорити…” — мріяла Ніна Петрівна, час від часу поглядаючи у вікно на дорогу і слухаючи, як скрипить хвіртка від вітру.

Ніна Петрівна струсила невидиму порошинку зі скатертини та знову подивилася на годинник.

“Ось-ось приїде”, – шепотіло їй серце. Їхати з міста було близько години… Мабуть, довго збиралися. Може, справи…

Колись у Ніни Петрівни була своя квартира у місті. Невелика, але затишна. Але коли дочка, Вероніка, виросла і вирішила будувати своє життя, Ніна Петрівна без вагань віддала доньці — і квартиру, і накопичення.

Сама ж після втрати батьків переїхала до старого батьківського будинку за містом.
Будинок, де колись вона сама виросла.

— Мамо, будемо з Артемом тобі допомагати. – Сказала дочка і… Поїхала.

Тепер вона мала квартиру, вечори з нареченим і друзів… А матері в її житті ставало все менше і менше.

Спочатку були дзвінки щотижня. Потім – раз на місяць. А тепер – лише рідкісні смс: “Не переживай, все добре”.

Тепер Ніну Петрівну вечорами зігрівали лише старі світлини на стінах. І нескінченне очікування дзвінка чи короткого візиту доньки.

І ось, сьогодні Вероніка таки обіцяла заїхати.

Стук у двері повернув Ніну Петрівну до реальності. Вона квапливо витерла руки об фартух і кинулась до дверей.

На порозі стояла дочка — доглянута, гарна, навіть краще, ніж раніше.

– Мамо, привіт! – сказала вона, швидко цмокнувши її в щоку. — Вибач, ми з Артемом ненадовго.

За спиною Вероніки маячив чоловік, який нетерпляче дивився на годинник.

— Ну, що ти стоїш, проходь! На столі пиріжки… твої улюблені, з м’ясом. Фарш брала на фермі все своє, натуральне! Голос Ніни Петрівни здригнувся.

Вероніка пройшла до хати, ковзнула поглядом по затишній кухні.

— Мамо, слухай, я не за пирогами прийшла. Ти знаєш, що я на дієті. Мені потрібні документи.

– Які документи? — насторожилася Ніна Петрівна.

Дочка дістала з сумки папку:

– На будинок. Я його продаю. Вже знайшлися покупці.

– Як це продаєш?!

— Ніна Петрівна впустила рушник на підлогу.

— Доню, але ж це… це ж мій дім! Наш дім! Батьківський!

– Мамо, ти що заладила?

— Вероніка трохи відступила, наче боячись відмови.

– Тут жити неможливо. Нудьга, комарі, до магазину — майже годину пішки! Якщо щось трапиться, швидка не встигне.

Тобі буде краще у місті. Купимо тобі щось маленьке, зручне. Все буде цивільно. ТБ, лікарі поруч. Що тобі треба?

– А ти? — тихо спитала Ніна Петрівна.

– Ти будеш поряд? Відвідуватимеш частіше, ніж тут?

Вероніка знизала плечима:

— Ну… Коли зможу. Біля нас квартири дорогі. А туди, де можна купити, їхати години півтори. Далі, ніж сюди.

Ніна Петрівна стиснула губи.

— Доню… Тут же моє життя. Я тут виросла… — зірвався голос.

Вероніка нетерпляче подивилася на годинник:

– Мамо, ну не починай! Мені терміново потрібні папери. Завтра поїдемо все переоформляти. Будь готова о дев’ятій, Артем заїде. Тільки нормально вдягнися, ніяких цих… Суконь сільських, не ганьби мене.

Чоловік біля порога кашлянув, даючи зрозуміти, що вони поспішають.

Насилу тремтячими руками Ніна Петрівна знайшла потрібні документи. Дочка, не вчитуючись, забрала папку і засунула її до сумки.

– Все. Дякую, мамо. Ти не хвилюйся! Все буде супер. Ми бажаємо тобі тільки добра.

— Може, чайку чи молочка? — тихо запропонувала Ніна Петрівна. – Пиріжків? З собою візьміть… Куди мені?

Вероніка тільки махнула рукою:

— Та годі вже зі своїми пирогами! Не потрібні вони нам. Іншим разом, може. Ми поспішаємо.

На прощання вона поспішно поцілувала матір у щоку. Двері рипнули.

Десь далеко надривно завив собака… Немов у відповідь на почуття Ніни Петрівни.
Жінка стояла на порожній кухні. У вухах наростав гомін.

Пиріжки залишилися недоторканими. Вона й сама не хотіла навіть скуштувати їх. Було бридко на душі.

Вона повільно підійшла до старовинної комоди, на якій у сріблястих рамках стояли фотографії: мати в ситцевій сукні, батько з веселими зморшками у куточках очей.

— Вибачте мені… — прошепотіла вона, обіймаючи рамки. — Я теж вас колись залишила… Поїхала… Думала — повернуся з перемогами. Та тільки ви не дочекалися…

Горло затнуло. З очей ринули сльози.

Вона згадала, як колись виїжджала в місто — така горда, з маленькою валізою і цілою купою грандіозних планів. Думала — ось-ось досягну всього і повернуся.

Повернуся красивою, успішною. Пишатимуться, в селі скажуть: молодець, вибралася з болота…

А потім життя закрутило… Заміж вийшла, народила… Чоловік виявився не найкращим. Довелося все самій на собі тягнути.

Ніна Петрівна тоді працювала на двох роботах, ночами шила сукні на замовлення, аби у доньки все було — і одяг модний, і косметика, і навіть платний університет, про який дівчинка мріяла.

Ніна Петрівна згадувала, як у юності Вероніка обіцяла:

— Матуся, коли я стану дорослою та багатою, ми з тобою щороку їздитимемо на море! І я куплю тобі величезний будинок! Із садом!

Вона сміялася тоді, притискаючи дочку до грудей.

— Головне, рідна, щоб ти була щаслива. Дім мені не потрібен, мені б тільки тебе поряд.

Весь цей час батьки Ніни були, але десь далеко. Забула, відклала, не встигла…

І тепер історія повторювалася — тільки на місці покинутих батьків вона була сама. Єдине, що залишилося їй — цей будинок і фотографії, та надія, яка з кожним днем ​​ставала дедалі тьмянішою.

Ніна Петрівна помолилася і повільно задула свічку в лампадці, а потім відчинила вікно. По даху почав капати дощ, як сльози батьків, які не хотіли б для своєї дочки такої самої долі.

Кожен удар крапель дощу був схожий на чужі кроки — ті, що віддалялися, губляться в темряві. Минуле йшло, але Ніна Петрівна не хотіла його відпускати.

– Що мамо? Я забула в тебе щось? Хустку? Парасольку? — невдоволено спитала дочка, відповівши на дзвінок матері.

– Так, ти забула. Забула спитати мене. І моя відповідь: “ні”. Я не продаватиму будинок. Вибач, Вероніка. Я не приїду на угоду.

Ніна Петрівна скинула виклик, і разом зі сльозами з неї ніби вилився весь накопичений тягар. Вона зітхнула легко. Глибоко. І все-таки повітря після дощу завжди найсвіжіше.

Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!