— Тепер вона телефонує і то плаче, то звинувачує. Заблокувала, так вона почала писати мені в соцмережі з різних акаунтів, а жалю немає, я її ніколи не пробачу, — каже Карина про сестру.

— А навіщо ти їй знадобилася? Їй же ніхто не був потрібен, усього вистачало, начхати вона хотіла і на тебе, і на ваших батьків? — не розуміє подруга.

— Припекло, тепер не начхати, — досить злісно відповідає Карина.

— Тепер у неї все погано на всіх фронтах, а я, поганка така, загребла собі після матері з батьком усе, не бажаю ділитися. І не поділюся. Вона батька нашого просто угробила, а маму — опосередковано. Я вважаю, що мама могла б довго жити, але…

Карині 44 роки, у неї сім’я, чоловік, донька. Давно вирішене питання з житлом, матеріально вони абсолютно не бідують. Донька вчиться, розумниця росте. Іноді, щоправда, у Карини перехоплює подих: якось так вийшло, що її розумниця не на батьків схожа, а на тітку, сестру Карини, молодшу.

Сестру звуть Анжела, і десь вона є, щоправда, Карина не цікавилася, де саме. Зараз Анжелі 35 років, заміжня була, у неї двоє дітей. І з вини сестри в Карини немає батьків, вона так вважає.

Батько, у якого й так було слабке серце, обидва свої приступи отримав після сварки з молодшою донькою 11 років тому. Інфаркти з різницею в 3 місяці. Другого чоловік не пережив. Через півтора року не стало матері, на рівному місці трапився рак, виявили на другій стадії, за пів року дійшла до термінальної.

— Це кажуть, що від туги віддають Богу душу. Не від туги, від її наслідків, коли організм перестає боротися і їсть сам себе, немов автовимкнення заведене і спрацює в точно призначений час, — каже Карина. — Саме так із мамою і сталося. Вона батька, звісно, дуже любила. Але одна річ втратити чоловіка, а інша — втратити через власну доньку.

Анжела вродливіша за сестру. Це Карина визнавала і визнає. І оточення визнавало. Ну й розпещена була через свою зовнішність. Рано дозріла, рано усвідомила свою владу над чоловіками й понеслося.

Ні, Анжела не займалася найдавнішою професією в прямому сенсі цього слова. Не стояла на трасі в очікуванні клієнтів. Просто не стала вчитися після школи, не пішла працювати. Заробляла тим… одне слово, була утриманкою, приймаючи подарунки від заможних чоловіків, що годилися їй у батьки.

З одним пожила, і він «влаштував» їй диплом, до цього жила з іншим, він її одягав, ще один винайняв квартиру, хтось возив її на відпочинок. Недовго з кожним, але від кожного подарунки, ювелірка, навіть машина була. І права до неї. Подаровані.

Батько був керівником, одного разу запросив діловий партнер на дачу, зібралися чоловіки, обговорили справи, попарилися в лазні. Без жінок. А до господаря дачі приїхала кохана (дружина була законна).

— Зараз носик припудрить і до нас прийде, — анонсував господар, коли всі вже знову за стіл посідали. — Гарненька, жвава, але дорого обходиться…

І до гостей вийшла Анжела. Тоді в батька стався перший приступ, просто з цієї дачі забрала швидка, нічого сказати не встиг.

Батька тоді відкачали, він вийшов зі стаціонару, з’їздив у санаторій, а повернувшись, матері попередив: ім’я їхньої молодшої доньки для сім’ї — табу. Немає в них другої доньки і крапка.

І тоді ж батько наполіг, щоб усе майно було негайно оформлене на Карину. Не потім, не заповітом, а зараз і за дарчою. Карина тоді була вже заміжня. Жили в однокімнатній, декрет закінчувався.

— Я вже не пам’ятаю, навіщо до батьків сестра заявилася, чи то щось забрати, чи то ще привід знайшла. Про інфаркт вона знала, мамі телефонувала, але та сказала, що батько її бачити не бажає і заборонила приїжджати. А тут вона з’явилася, — продовжує Карина. — Зрозуміло, трапилася сварка, батько соромив, картав, говорив, що йому соромно за таку доньку.

— А чого соромитися? — відповіла різко Анжела. — Це ти святий, а друзі в тебе від молодого м’яса не відмовляються. Ну й гаразд, аби гаманці відкривали. Як умію, так і живу, нічого в тебе не прошу. Так що, не вчи жити. Яким капіталом володію, таким і заробляю.

Другий інфаркт, батька не довезли до лікарні. На похорон Анжела не прийшла. Вона, за чутками, перебралася жити до столиці. А потім не стало і мами.

Карина, звісно, могла б повідомити сестрі, знайти її було б легко. Не стала, навряд чи мамі вже це було потрібно. Про молодшу доньку вона не заговорювала.

Батьківська квартира, дача і батькова машина вже належали Карині. Тільки вони батьків не заміняли.

Машину потім продали, купили іншу, живуть із чоловіком у купленій квартирі, у тій, де пройшло дитинство, Карина жити не змогла, продали. Одна дача залишилася, рука не піднялася продати. Дачею користуються, свою стару однокімнатну здають.

Анжела десь через три роки після смерті матері народила сина. Без чоловіка. Від чергового коханця. Може, хотіла міцніше прив’язати вигідного чоловіка або відірвати від сім’ї. Не вийшло, утримував, поки дівчина не надумала вийти заміж. Знову ж таки, за заможного чоловіка.

— Напевно, пишалася собою, — усміхається Карина. — Що її майже в 30 років, без приданого і з дитиною заміж узяли. Тільки не врахувала, що в житті буває всяке.

«Всяке» і трапилося. Чоловік теж не був дурнем, зажадав шлюбний контракт, майно було його, Анжелі гарантоване було сите життя і все. А ось другий син у неї зʼявився з важкою формою ДЦП. Чоловік, як це буває, витримав недовго, повернувся до колишньої дружини, яка від нього трьох дітей ростила.

Чоловік, від якого в сестри зʼявився старший син, відсудив хлопчика собі — батьківство було встановлене, дружина погодилася. А в Анжели немає житла, немає роботи, є тільки допомога і аліменти від чоловіка.

Який, звісно, уже платив аліменти трьом дітям від першої дружини, тому на нездорового сина дісталося менше. Жінка від нього отримує якісь гроші, винаймає однокімнатну квартиру, не в столиці, вже десь у передмісті Києва.

— І згадала про те, що в батьків багато чого було, — каже Карина зло.

— Вона знала, що все на мене переписано давно. Тепер вона вирішила, що я могла б їй у рахунок спадщини за батьками віддати однокімнатну, та й від дачі вона не відмовилася б, їй же треба дитину «оздоровлювати».

— Тобто, дачу вона не вимагає продати? — уточнює подруга.

— Послухай, а вона може взагалі щось вимагати? Їй щось належало чи належить? — злісно відповідає Карина.

— Ну все ж таки, хвора дитина, жити якось треба…

— Ну так, активами своїми вона вже не може користуватися. Та від такого життя активів і не залишилося, напевно, — хитає Карина головою.

— Так, дитину шкода. Як звичайну чужу дитину, яка не має до мене жодного стосунку. Але я нічим не поділюся і нічого не віддам. Навіть тимчасово. Я не зможу нічого забути. Та й мати з батьком, я впевнена, звідти не схвалять, — жінка піднімає виразний погляд угору.

— Нехай живе, як хоче, це ж було її бажання, а я їй нічим не зобов’язана. Ні, зобов’язана, що батьки не побачили, як росла їхня онучка. Тільки подякувати сестриці я за це не можу, сама розумієш.

Історія розказана на умовах анонімності.

Від редактора: Цю історію нам прислала читачка, яка попросила зберегти анонімність, і ми добре розуміємо чому. Життя — не чорно-біле, і іноді за нашими вчинками, як за горою, тягнеться довга тінь.

Недарма кажуть: “Що посієш, те й пожнеш”. І хоч як сумно це звучить, чи завжди варто давати другий шанс, якщо людина згадала про вас лише тоді, коли їй стало погано?