Мій рідний синочок Даня відсвяткував весілля, а мене навіть не подумав покликати на урочистість. Коли я запитала у Данила, чому він так вчинив, той відповів, що весілля було молодіжним, а я вже занадто стара для гучних свят. Мені було дуже прикро і боляче, проте син навіть не зрозумів причини моїх сліз.

Треба сказати, що Даня – моя єдина дитина. У нас із чоловіком довго не виходило завести дітей, натомість у 35 років я несподівано дізналась що у положенні. Зараз таким нікого не здивуєш.

Але ми жили ще за Радянських часів. Тоді всі лікарі крутили пальцем біля скроні, думаючи, що я не зможу виносити першу дитину в такому віці. А я змогла ще й виростила Даню одна, оскільки його батько не стало, коли син навчався у школі.

Так, мені доводилося влаштовуватись на дві-три роботи. На косметику або якісь креми грошей не було, тому вже після 40 років я ходила як бабуся – у хустинці та кольоровій сукні.

Зараз мені за 60. Я пізно почала стежити за собою, та й важке життя залишило відбиток у вигляді глибоких зморшків. Але я й подумати не могла, що мій вік стане причиною того, щоб син не запросив мене на весілля.

Я була знайома з Данила дівчиною – Наталкою, але й подумати не могла, що у них так серйозно. Та й дізналася про урочистість я випадково. Тиждень тому мені зателефонувала подруга та почала говорити слова привітань.

Спочатку я навіть не зрозуміла, про що йдеться. А вона пояснила, що її старший син був дружком у мого сина на весіллі та показав, якими вродливими були молоді. Після розмови з подругою я зателефонувала своєму синочку.

– Даня, привіт. А ти нічого не хочеш сказати? – Почала я здалеку.

– Привіт мамо! А що в тебе із голосом? Щось трапилося? – Незрозуміло відповів мені син.

– У мене нічого не сталося. А у вас із Наталкою? – Запитала я. – Може, якесь свято?

– Мам, я знаю, до чого ти хилиш. Я приїду ввечері, і ми все обговоримо, – сказав мені син.

Він насправді після роботи заїхав до мене з тортом та букетом квітів. Ми продовжили розмову.

– Ти говорила вранці про весілля, чи не так? – одразу здався Данило. – Так, ми з Наталкою днями побралися. Нічого особливого.

– А чому ти мені нічого не сказав? Я навіть подарунок вам не підготувала і на урочистості не була, – сказала я.

– Мам, ну, там була невеличка молодіжна вечірка. Тобі там було б зовсім не цікаво, – виправдовувався син.

– Можливо. Я просто раніше пішла б з ресторану. Я так розумію, Наталки батьки там були? – розпитувала я.
– Звісно, були. Їм ще й сорока немає, а твоїх ровесників ми не запрошували, – спокійно відповів син.

– Даня, але ж у РАЦС ви могли мене покликати? Я б хоч на розпису була, – сказала я, мало не плачучи.

– Пробач, про це я якось не подумав, – знизав плечима син.

– Звичайно, ти не подумав про те, що мати хотіла б побачити, як її єдиний син одружується, – розплакалась я.

– Мамо, ну, ти чого? Це просто весілля. Ти ще скажи, що я тебе в медовий місяць маю з собою взяти, – нерозумно відповів син.

Але сльози вже полилися градом. Я сховалась у ванній та попросила Даню піти. Мабуть, не такою вже доброю людиною я його виховала, якщо він не розуміє елементарних речей.

Поки він був молодий і недосвідчений, мама була йому потрібна. Проте свого найщасливішого дня в житті він мене бачити не захотів. Що ж, поки що й мені не хочеться більше з ним бачитися. Можливо, якби не подруга, я взагалі не дізналася б про весілля єдиного сина.

КІНЕЦЬ.