– Заносьте сумки за хвіртку, зараз наберу чоловіка, нехай мене зустріне, – кажу я водію буса, який привіз мене з Італії додому.

Сама беру телефон, щоб набрати свого Івана, я ж йому сюрприз зробила – приїхала додому без попередження, як тут раптом відчиняються двері мого будинку, і з моєї хати виходить моя сусідка Ніна, в руках у неї була миска з випраним одягом, який вона збиралася розвісити на вулиці.

Коли Ніна мене побачила біля воріт, то у неї та миска з рук випала.

– А ти звідки взялася? Що ти тут робиш? – нарешті щось вимовила вона.

– Бус мене привіз як бачиш, – кажу. – Що я тут роблю? Це мій дім. А от мені цікаво що ти тут робиш? Ти на годинник дивилася? – мене розпирало і від злості, і від цікавості, бо у восьмій годині ранку в моєму домі повним ходом хазяйнує сусідка.

На нашу доволі голосну розмову з хати вийшов і Іван, він був сонний, з чашкою кави в руках.

– Марусю, ти? Звідки ж ти тут узялася? – спокійно питає.

– І ти туди ж, звідки взялася? Бусом я приїхала, вчора сіла, і сьогодні вже вдома.

– А чого ж ти не попередила про свій приїзд?

– І що б це змінило?

Спочатку я спитала, а потім сама здогадалася і додала:

– А, ну так, її б тут точно не було, – кивнула я на сусідку.

– Ти Ніночку не чіпай, вона прийшла мені допомогти, – став заступатися за сусідку мій Іван. – А рано так, бо хотіла перед роботою усе встигнути.

Я глянула на Ніну таким поглядом, що вона все зрозуміла. Але замість того щоб вибачитися, чи просто втекти, вона випрямила спину, гордо підняла голову, глянула мені у вічі і сказала:

– Сама винна, ніхто без попередження не приїжджає з заробітків додому. Якби ти поважала свого чоловіка, то подзвонила б йому і попередила про свій приїзд, я б тоді в інший час прийшла прибирати, а так, вибач – маєм що маєм, – по діловому розвела руками Ніна.

Іван слухаючи її лише схвально кивав головою, в надії, що ми між собою якось зараз розберемося і ситуація вирішиться сама собою.

Ніна демонстративно розвішала на шнурки білизну, Іван їй подякував, сказав, що розрахується з нею, і вона пішла, попередньо ще змірявши мене довгим поглядом.

Одним словом, як казала колись моя бабуся, вони “зробили з мене дурну” на рівному місці.

Я зайшла в хату і розплакалася. На столі стояло дві чашки від кави, від тої кави, яку я висилаю чоловіку з Італії. Я була настільки вражена побаченим, що просто не знала, що мені робити.

Мене вдома немає вже 10 років, я поїхала за кордон, щоб хоч трохи грошей заробити. Я завжди хотіла більшого, але мій чоловік мене в цьому не підтримував, він казав, що на наше життя нам вистачить, а якщо дітям треба, то нехай вони про це і думають.

У нас з чоловіком двоє синів. І я, як мама, хотіла для них кращої долі. Тому і поїхала за кордон, щоб хоч з житлом їм допомогти.

А чоловік з самого початку був проти цієї ідеї, він вважав, що дружина має бути коло свого чоловіка, а не десь у світах прокладати шлях дорослим дітям.

– Сини одружаться, матимуть власні сім’ї, а про нас і не згадають, – не раз казав мені мій чоловік. – А у нас своя сім’я, ми маємо разом триматися.

Я його не послухала тоді, зробила так, як вважала за потрібне, але виходить, що чоловік мав рацію. Я синів квартирами забезпечила, а вони в них з своїми сім’ями зачинилися, і навіть не бачать, що діється в селі. Цілком можливо, що вони все знали, але не вважали за потрібне втручатися.

Я просто не знаю, що мені робити. Чоловік робить вигляд, що нічого не сталося, переконує мене в тому, що я себе накрутила. А я впевнена, що сусідка, яка давно розлучена, точно не одяг прийшла до нас зранку розвішувати. Але що тепер вдієш?

Джерело