— Замки поміняла?! Ремонт робив я — отже, квартира частково моя! — вигукнув свекор, дивлячись на невістку.

Оля розбирала весільні фотографії, коли Денис повернувся з роботи. Липнева спека перетворювала квартиру на парильню, і навіть навстіж відчинені вікна не рятували від духоти. Двокімнатна квартира дісталася Олі від тітки Віри два роки тому, і тепер саме тут починалося їхнє подружнє життя.

— Олено, давай трохи освіжимо ремонт, — запропонував Денис, окинувши поглядом кімнати. — Тут усе ще шпалери з минулого століття, усе старе.

Оля кивнула, поглянувши на потерті стіни та хиткі плінтуси. Квартира й справді давно просила оновлення. Тітка останні роки хворіла й зовсім не займалася господарством.

— Згодна, — відповіла вона. — Але давай спочатку усе порахуємо: що, де і скільки коштує.

— Авжеж, — підхопив Денис. — До речі, тато пропонував допомогти. Він розуміється на ремонтах, працював прорабом у великій будівельній компанії.

Свекор і справді мав досвід: на пенсії він підробляв консультаціями, допомагав знайомим із переплануваннями та оздобленням квартир. Оля не мала нічого проти його участі.

Наступного дня Микола Петрович з’явився, щоб оглянути житло. Чоловік середнього віку, з посивілими скронями та уважним поглядом, обійшов усі кімнати, простукав стіни, перевірив труби.

— Тут треба все капітально переробляти, — підсумував він. — Перепланування зробимо, стіни знесемо. Бо інакше незручно жити.

Оля насторожилася. Перепланування — це не лише шум і пил, а ще й чималі витрати та купа паперів.

— Миколо Петровичу, може, просто обмежимось косметичним ремонтом? — обережно запропонувала вона. — Освіжимо кольори, підлатаємо дрібниці.

— Ні, доню, — похитав головою свекор. — Якщо робити — то вже як слід. Кухню розширимо, передпокій переплануємо. Сучасно буде.

Денис підтримав батька. Чоловіки захоплено почали обговорювати деталі перебудови, а Оля мовчки слухала. Проєкт із кожною хвилиною ставав усе масштабнішим.

— І ванну повністю переробимо, — вів далі Микола Петрович. — Нову сантехніку поставимо, плитку — італійську.

— Тату, а скільки це все потягне? — поцікавився Денис.

— Не хвилюйся, сину. Я знаю, де купити матеріали дешевше. Та й робітників хороших знайду.

Оля спробувала вставити слово…

— Миколо Петровичу, давайте все ж складемо кошторис, — обережно запропонувала вона. — Треба розуміти обсяг витрат.

— Ой, доню, навіщо тобі голову морочити цифрами? — відмахнувся свекор. — Чоловіки розберуться. Ти краще подумай, які кольори тобі до вподоби.

Говорив він доброзичливо, але тоном, що не допускав заперечень. Оля відчула, що її думка не особливо враховується.

Наступного тижня Микола Петрович привіз першу партію матеріалів. Цемент, пісок, гіпсокартон — усе це склали просто в коридорі. Квартира почала нагадувати склад.

— Тату, а звідки все це? — здивувався Денис.

— Із бази, у знайомого взяв, — пояснив той. — Віддав за дружньою ціною.

Оля спробувала дізнатися, скільки це коштувало, але свекор ухилився від відповіді:

— Не переймайся, доню. Потім усе підрахуємо. Головне — матеріал якісний.

Ремонт почався вже наступного дня. Микола Петрович привів бригаду з трьох мовчазних чоловіків середнього віку. Він керував процесом: що зносити, що будувати, як правильно класти плитку.

— Оцю стіну повністю зносимо, — вказав він на перегородку між кухнею та вітальнею. — Робимо більше простору.

Оля несміливо заперечила:

— А дозвіл на демонтаж у нас є?

— Не потрібно ніякого дозволу, — впевнено відповів свекор.

— Це ж не несуча стіна. Я в цьому розбираюсь.

Робітники почали зносити стіну. Гул, пил, уламки — квартира перетворилася на будівельний майданчик. Оля тимчасово переїхала до подруги. Щодня Микола Петрович телефонував із «звітом» про хід робіт. Розповідав, що вже зробили, що планують наступного дня. Але варто було Олі спитати про витрати — відповіді ставали розмитими.
— Поки витрати невеликі, доню. Основне ще попереду.

Через тиждень Оля навідалася подивитися, що змінилося. Квартиру було не впізнати: дві стіни знесено, проведено нову електрику, у ванній вже клали плитку.

— Миколо Петровичу, а плитку хто вибирав? — поцікавилася Оля, придивляючись до темно-синьої кераміки.

— Я вибрав, — з гордістю відповів свекор.

— Практична, не марка. Мені подобається.

Оля мріяла про світлу ванну кімнату, але заперечувати не стала. Ремонт уже тривав, було пізно щось міняти.

— А скільки вона коштувала?

— Недорого. То були залишки в магазині, взяв зі знижкою.

Конкретних цифр Оля так і не почула. Невизначеність у фінансах почала її турбувати.
А вже наступного тижня Микола Петрович привіз сантехніку. Дорогу імпортну ванну, унітаз з електронною системою, душову кабіну з гідромасажем.

— Тату, та це ж дуже дорого, — зауважив Денис.

— Зате якісно, — відповів свекор. — На віки. Донька заслуговує найкраще.

Оля знову спробувала дізнатися вартість сантехніки, але Микола Петрович знову ухилився від прямої відповіді. Посилався на знижки, знайомих, оптові ціни.

— Не занурюйся в дрібниці, доню. Це чоловіча справа.

Поступово Оля почала помічати зміни у поведінці свекра. Микола Петрович говорив про ремонт, ніби це його особистий проєкт. Розпоряджався у квартирі, як господар, приймав усі рішення самостійно.

— Отут поставимо диван, — показував робітникам. — А телевізор повісимо на цю стіну.

— Миколо Петровичу, може, все ж спершу зі мною обговоримо розстановку меблів? — обережно запропонувала Оля.

— Не хвилюйся, доню. Я краще знаю, як буде зручно.

Тон залишався зовні доброзичливим, але в ньому вже чулися нотки власника. Здавалося, що Микола Петрович облаштовує не чужу квартиру, а власну.

Ремонт тривав два місяці. Свекор щодня був у квартирі, контролював кожну дрібницю — від дверей до вимикачів. Оля відчувала себе спостерігачкою у власному домі.

— Тату, може, дамо Олі щось і самій обрати? — якось обережно сказав Денис.

— А що вона розуміє в ремонтах? — здивувався свекор. — Жінкам краще на кухні бути. Нехай краще борщ варити вчиться.

Оля стиснула руки, але промовчала. Вона розуміла, що Микола Петрович вклав у ремонт багато часу і сил.

До кінця серпня квартира змінилася до невпізнання. Сучасний дизайн, дорогі матеріали, якісна техніка. Але Оля почувалася гостею у своєму власному помешканні.

— Як гарно вийшло! — захоплено мовив Денис. — Тату, ти просто молодець!

— Старався для вас, — з гордістю відповів Микола Петрович. — Тепер тут можна жити з комфортом.

Нарешті Оля наважилася підняти тему грошей. Її заощадження вичерпалися, зарплата йшла виключно на витрати по ремонту. Пора було підбивати підсумки.

— Миколо Петровичу, давайте все ж підрахуємо, скільки пішло на ремонт, — обережно попросила Оля.

Свекор дістав зошит із записами, пролистав сторінки.

— Матеріали, робота, техніка… Виходить чотириста вісімдесят тисяч.

Оля ледь не втратила рівновагу. Сума була вищою за всі її накопичення і кілька місячних зарплат.

— Але я ж стільки не витрачала, — розгублено мовила вона.

— Як це не витрачала? — здивувався Микола Петрович. — А хто гроші давав? Я, чи що, з власної кишені платив?

— Я давала поступово, але не такі суми…

— Доню, що я можу зробити, що ти не рахувала? Всі чеки зберіг. Хочеш — перевіряй.

Оля взяла зошит і почала переглядати записи. Цифри рябіли в очах: плитка — тридцять тисяч, сантехніка, двері… Суми справді вражали.

— Але ж ви казали про знижки, знайомих…

— Так, знижки були, — підтвердив свекор. — А без них ще дорожче б обійшлося.

Оля розуміла, що потрапила у пастку. Свекор витрачав гроші без узгодження, а тепер виставляв рахунок. Потрібно було сплатити суму, якої не вистачало, а це половина вартості ремонта. Жінка давно здогадувалася, що свекор щось крутить з цінами, але не втручалася. Як виявилося, він вклав половину вартості ремонту. Принаймні з чеків так виглядало.

— Добре, — сказала вона. — Дякую за допомогу. Я поступово поверну борг.

— Який борг? — насупився Микола Петрович. — Я ж не позику давав. Я робив ремонт.

— Не зовсім розумію…

— Все просто. Ремонт робив я, матеріали обирав я, робітників наймав я. Отже, квартира тепер частково моя.

Оля завмерла. Вона не могла повірити почутому. Свекор претендує на її квартиру?

— Миколо Петровичу, квартира записана на мене. Це моя спадщина, — спокійно відповіла Оля.

— Спадщина — це голі стіни, — заперечив свекор. — А затишне житло зробив я. Без моєї праці тут і жити було б неможливо.

Денис мовчав, не втручаючись у суперечку. Оля поглянула на чоловіка в надії почути слова підтримки.

— Денисе, скажи щось! — тихо звернулася вона.

— Олено, ну… тато справді багато зробив, — нерішуче промовив Денис. — Може, варто якось йому віддячити?

Оля здивовано вдихнула. Чоловік став на бік батька замість того, щоб захистити дружину.

— Денисе… — Оля вдивлялася в чоловіка, наче бачила його вперше. Здавалося, між ними щойно проліг невидимий рів, глибокий і холодний.

— Тобто… ти теж вважаєш, що твій батько має право на моє житло? — голос її тремтів, але вона трималася.

— Та ні, Олено, не так, — Денис зніяковіло опустив очі. — Просто… ну, він справді вкладався. І фізично, і морально. Йому не байдуже.

— Мені теж не байдуже, — твердо сказала Оля. — Але байдуже не означає — самовільно влаштовуватися господарем у чужій квартирі.

Микола Петрович спохмурнів.

— Ну якщо вже так, то дайте мені хоч компенсацію, — буркнув він. — Я ж не за дякую працював!

— Ніхто не просив вас це робити, — не стрималась Оля. — Я хотіла зробити косметичний ремонт. Ви самі все вирішили — без згоди, без розрахунків. І тепер хочете ділити квартиру?

— Та що ти таке кажеш? — підвищив голос свекор. — Без мене б тут як у сараї жила!

— А тепер живу як квартирантка під вашим контролем, — кинула вона. — Дякую, вистачить.

Вона підійшла до серванта, дістала з шухляди папку з документами і поклала її на стіл.

— Ось техпаспорт, спадкове свідоцтво, документи на право власності. Все оформлено на мене. І змінювати це ніхто не буде.

— То ти мені нічого не збираєшся повертати? — знову розлютився Микола Петрович.

— Поверну, якщо буде чітка домовленість, смета, чеки і письмова згода обох сторін. Бо поки що я бачу лише самоуправство.

Він встав, сердито зашарудів пакетом із якимись інструментами, взяв куртку.

— От і ясно з тобою все. Невдячна.

— Це вже не ваше питання, — спокійно відповіла Оля.

Коли двері за свекром зачинилися, в кімнаті повисла тиша. Оля повільно повернулася до Дениса.

— У нас із тобою дуже серйозна розмова попереду, — сказала вона. — І я хочу, щоб ти зрозумів: якщо ти не готовий ставити нашу сім’ю на перше місце, то нам буде важко далі.

Денис кивнув, не наважуючись зустрітися з нею поглядом. Оля пішла на кухню. Вперше за довгий час вона відчула себе у власному домі — і вперше по-справжньому зрозуміла, що має право сама вирішувати, як у ньому буде.

Наступні дні Оля провела в роздумах. Вона зрозуміла: час більше не мовчати, не «терпіти заради миру».

— Я не хочу жити у квартирі, де мене не чують, — сказала вона чоловікові. — Якщо ти готовий щось змінювати — лишайся. Якщо ні — я впораюсь сама.

Денис довго мовчав, потім зібрав речі й поїхав до друга «на подумати». Оля не плакала. Навпаки, вперше за останні місяці в квартирі стало тихо, спокійно. Вона провітрила кімнати, зібрала коробки з непотрібними речами, зробила перестановку. Це було схоже на внутрішнє перезавантаження.

Тиждень потому Денис повернувся. Без гучних слів. Просто сів поруч і сказав:

— Пробач. Я все зважив. І вибираю тебе. Без “але” і “якщо”. Я поговорив із батьком. Він не має наміру більше втручатися.

Оля не одразу відповіла. Але в її очах з’явилося світло. Вони сіли разом, відкрили блокнот і записали: «Що ми хочемо у цьому домі створити разом». Інтер’єр залишився тим самим — із дорогими дверима, темною плиткою й химерною ванною. Але дім змінився. Бо в ньому нарешті оселилися довіра, повага та спільні рішення.

Свекор ще кілька разів намагався «виправити ситуацію» телефонними порадами, але почув у відповідь коротке:

— Дякуємо за допомогу, далі ми самі.

І це справді стало початком чогось нового — не ремонту, а дорослого, рівноправного життя.

Подружжя поступово виплатило компенсацію свекру за ремонт і накинули зверху грошей за роботу. Проте стосунки їхні так і залишилися “на відстані”.

Джерело