– Заміж? Це трохи несподівано, – здивувалася Марта, виливаючи чай у чашку. – Мамо, тобі ж… ну…

– Шістдесят, – спокійно закінчила Лідія Петрівна, наливаючи собі трохи варення до чаю. – І що?

У кімнаті запала тиша. Її дочка Марта з острахом глянула на молодшого брата Славка, який тільки знизав плечима. Лідія Петрівна сиділа за столом рівно, як завжди, з охайно зібраним волоссям і спокійною гідністю в очах.

Вона була вдовою вже дванадцять років. Чоловіка Івана не стало раптово, і з того часу життя її ніби зупинилось. Діти виросли, роз’їхались: Марта – в Київ, Славко – в Польщу на роботу. Вона ж залишилася в селі сама, у великій хаті, з городом, собаками, і спогадами.

А останні два роки діти помітили, що мама почала змінюватися: зачіска стала іншою, почала частіше сміятися по телефону, навіть фотографії почала надсилати у вайбер.

А тепер – оце. Заміж.

– А хто він? – запитав Славко після паузи.

– Микола. Вдівець вже вісім років. Ми знайомі давно. А якось почали частіше бачитися в церкві, потім – то в аптеку разом, то на базар… а тоді якось і виявилось, що ми з ним розуміємо одне одного з півслова. І сміється, і слухає, і не бурчить.

Марта замовкла. В душі щось незрозуміло заворушилось. Не злість, ні. Але якась тривога. Мама – завжди була для неї сильною, твердою, мов скеля. А тут – раптом ніжність, зізнання, романтика…

– Мамо, а ти… ти впевнена?

– Так. Але я боялася вам сказати. Думала, подумаєте, що стара вже, куди там.

Славко встав з-за столу, підійшов до матері, обійняв її ззаду за плечі.

– А я тобі давно цього бажав, мамо. Просто не смів сказати. Знаєш, як боляче було бачити, як ти сидиш сама у великій хаті, в’яжеш і вдивляєшся у вікно? Я радів кожному твоєму смайлику. А тепер – ще більше радію.

Лідія Петрівна зітхнула з полегшенням.

– То ви не проти?

– Та ми тільки “за”! – підхопила Марта, вже зі щирим усміхом. – Мам, ти жива, здорова, красива, господиня яка! Якщо ти щаслива – це найважливіше.

І вони всі троє довго сиділи того вечора, пили чай з м’ятою, їли медівник і згадували тата. І плакали, і сміялися.

У селі цю новину теж сприйняли по-різному, говорили:

– Ліда виходить заміж! У шістдесят! Що вона собі тільки думає?

А інші – з усмішкою:

– Та молодець! Не всім таке щастя випадає.

Микола виявився тихим, ґречним чоловіком. Усе життя працював агрономом, мав дорослого сина в іншому місті, але сам жив один. З Лідією говорили про все – про роботу, про село, про старість, про дітей.

– Знаєш, – якось сказав він, – мені не хочеться прожити старість біля телевізора. Я хочу – з людиною, що мене чує.

Лідія тоді мовчки взяла його за руку. І вперше за довгі роки відчула: її не просто чують. Її відчувають.

Марта жартома казала подругам:

– У мене мама вийшла заміж швидше, ніж я другий раз!

А Славко приїжджав частіше, привозив подарунки і знімав короткі відео, як мама і Микола разом збирають яблука чи смажать деруни.

Якось, коли всі зібралися на подвір’ї святкувати мамине 61-річчя, Марта підняла тост:

– Я дякую своїй мамі за те, що вона показала нам: ніколи не пізно бути щасливою. І не треба питати дозволу на щастя – треба просто відчути, що воно твоє.

Лідія Петрівна тоді плакала. Але то були світлі, радісні сльози.

І хоч часом у селі ще хтось шепоче:

– Що за весілля після шістдесяти?

– Лідія Петрівна з посмішкою відповідає:

– Коли щастя приходить – не дивишся на вік.

Бо серце – не знає років. І діти, як би дорослими не були, завжди хочуть бачити свою маму щасливою.

Джерело