Надя терпіти не могла тісної кухні, дідуся, який оббріхував її матір, що доглядала його вже п’ять років, плісняву у ванній кімнаті, герань на вікні, балкон, заставлений коробками.

Скоро вона покине цю квартиру, що пахла смаженою картоплею, житиме, як на картинках з інтернету. Або навіть краще.

— Картоплю почисть, — звеліла мати, втупившись у телевізор.

На екрані жінка з великим обличчям шукала нечистого в квартирі.

І мати вірила, що все це правда, хоча Надя багато разів казала, що то постановка.

— У мене манікюр, — нагадала Надя.

Весілля через два дні. Манікюр краще б зробити напередодні, але однокласниця Свєтка, як навмисне, відлітала до Туреччини за гарячою путівкою.

Довелося робити заздалегідь. Зате безплатно, тільки за матеріал заплатила.

— А в мене що, немає?

Свєтка й матері манікюр зробила.

— Так заміж я виходжу, а не ти.

Мати зітхнула. Вона просто мліла від Бориса й не приховувала цього. Користувалася будь-якою нагодою, щоб доторкнутися до нього: «Ой, а що це в тебе на щічці, дай приберу».

З Борисом Надя познайомилася в спортзалі.

Недарма два роки сплачувала абонемент і працювала, не шкодуючи себе. Високий, накачаний, мужній. А головне — багатий.

У нього квартира на двадцятому поверсі з величезними вікнами, на балконі витончений столик і м’які крісла.

Там можна дивитися на зорі, такий у нього балкон.

А не цей, із пильними коробками, зламаним пилососом і роликовими ковзанами, на яких ніхто не катається, а викинути шкода.

Ковзани подарував Дмитро. Він сам обожнював на них кататися й Надю привчив. Худенький, верткий — такі фокуси на них показував, аж дух захоплювало!

Дмитро був її першим коханням. І останнім, Надя сама так вирішила.

Не хоче вона більше кохати, ні до чого це: кому може подобатися, коли тіло корчиться від болю, а джерело цього болю не знайти й не знешкодити?

— Надійко, не зв’язуйся з ним, сама знаєш, хто його батько! — сварилася мати. — Від осинки не зʼявляться апельсинки.

Батько Дмитра сидів. Дмитро обіцяв, що з ним такого не трапиться. І коли він подарував Наді сережки з діамантами, вона нічого не підозрювала, думала, назбирав.

Не назбирав.

Замість картоплі довелося варити макарони.

Дідусь зчинив скандал, макарони він не любить. Наді хотілося надіти дідусеві каструлю на голову, і вона б це зробила, чесне слово зробила б, але тут у квартиру подзвонили.

— Відчини, — попросила мати, збираючи з підлоги розкидані макарони.

Надя й відчинила.

На порозі стояв Дмитро. Кошлатий, обличчя подряпане, в руках тюльпани.

— Вітаю, — сказав він.

— З чим? — відповіла Надя, відчуваючи, як тремтить голос.

— Ти ніби заміж виходиш.

Надя підняла підборіддя.

— Виходжу.

Це Дмитро її покинув, не вона його.

Зник на пів року, з’явився й сказав, що треба (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) було відсидітися потихеньку.

Надя запитала, в кого відсиджувався, він відвів очі. Хоч не збрехав.

— Ну от і вітаю.

Надя вийшла на сходи, причинила двері.

— Чого прийшов?

— Привітати.

— Привітав? Чиши тепер звідси.

— Надійко… Я люблю тебе.

Лід тріснув, вода хлинула в засушене серце.

— Не бреши.

— Не брешу. Я заради тебе що завгодно зроблю.

Губи в нього були солодкі, як мед.

— Виходь за мене.

— Здурів?

— Давно, коли тебе зустрів.

— Ага. А на що ми житимемо?

— Я на роботу влаштувався. Клянуся!

— Добре. А жити де будемо?

— У мене.

— З твоїм батьком? Ну вже ні! Я боюся його.

— Тоді в тебе.

— Ага, де? З дідом в обнімку?

Вони прилипли одне до одного, як два магніти, не розліпити.

— Квартиру винаймемо.

— Гарну? Давай гарну, з великим балконом.

Дмитро зітхнув.

— З балконом так з балконом.

Наступного дня Надя чекала його до самого вечора. Сумка з речами ховалася під диваном. Борисові про всяк випадок нічого не сказала, знала Дмитра.

І недарма: він так і не з’явився.

Сльози текли десь усередині, наповнюючи ніс солоним, стискаючи горло. Яка ж вона дурна!

Зів’ялі бутони жовтіли у вазі на вікні, коробки пилилися на балконі. Від злості Надя пішла смажити картоплю й зламала один ніготь.

Добре, не на безіменному пальці.

У ресторані було гарно, смачно пахло парфумами й свіжою їжею.

Надю цілували в припудрені щічки, вітали, Борис сяяв, як п’ять копійок.

Мати вже встигла перебрати ігристого, хихотіла, як школярка, й хапала Бориса за накачані руки.

Телефон Надя поставила на вібрацію. Коли він задзвонив, сховалася в дамській кімнаті, де грала музика й пахло морським бризом.

— Надійко, вибач, справи виникли. Ти де? Я під дверима стою.

— Я заміж вийшла, Дмитрику.

— Як заміж? Ми ж домовилися!

— Ми домовилися на вчора!

— У мене справи були вчора.

— А в мене сьогодні…

Туш, ретельно нанесена в три шари, залишила на щоці темні розводи.

— Давай я приїду? Куди? Заберу тебе. Чуєш, я квартиру знайшов. Лоджія там гарна, заставлена трохи, ну, як завжди, але, якщо треба, я звільню. Надійко, ну чого ти мовчиш? Я ж так тебе люблю, знаєш!

Надя взяла паперову серветку, обережно витерла сліди туші.

— Не телефонуй мені більше, — сказала вона. — Я Бориса люблю.

Уночі, коли вони приїхали до Бориса на квартиру, Надя згорнулася калачиком на кріслі й стала шукати на небі зорі.

Зірок не було. У горлі шкребло, віддавало солоним.

— Надійко, ну ти скоро?

Щось майнуло в хмарі й зникло. Надя заплющила очі й сказала:

— Ще хвилинку…

Так помирає любов…

А чи потрібна вона взагалі, отака, хвора?…

КІНЕЦЬ.