Настині щастя.

Дзеркало дивилося на Настю її заплаканими очима. Ольга Чорна журналіст, блогер, газета “Наш ДЕНЬ”

– Чому одним дістається все: краса, любов, а іншим – крихти? – запитувала чи то в дзеркала, чи невідь у кого.

Молодшій Настиній сестрі Лесі справді дісталося все. Коли дівчинка була маленькою, в селі її називали лялечкою. Потім стала улюбленицею вчителів. А що вже казати про парубків!

Настя сестрі не заздрила. Просто було образливо, що для батьків наче існує лише молодша донька. Коли мама йшла до магазину, не брала з собою Насті – тільки Лесю.

Жінка тішилася, коли молодиці хвалили вроду її доньки. І найкращі обновки діставалися Лесі. А головне – батьківська любов. Молодшу пестили – на старшу погримували. Літніми ранками Леся ніжилася в ліжку, а Настя збиралася на пасовисько.

Якось Тоська, яка була в контрах з сусідами, під час чергової сварки випалила:

– Ти, Любко, не мною переймайся, а своїми дітьми. Навчи свою красуню хоча будь-якої роботи. Навіть за холодну воду не береться. Зате Настя в тебе за наймичку. Немов, не рідна дитина.

– А ти не вказуй, як мені жити, – відгризалася Люба. – І хай тебе серце не болить за Лесю. Їй, знаєш, який чоловік дістанеться?! На руках буде носити. В золоті моя дитина буде ходити. А Настя… хто ж винен, що вродою не вдалася. Якось прокапарає.

– А хіба не ти її народила?

Настя чула розмову. Їй було так боляче, так боляче…

Часом дівчина потай від матері забігала до сусідки Тоськи. Здавалося, в цьому світі вона єдина людина, яка любила Настю. Гостра на язик Тоська була чудовою господинею. На весілля готувати кликали. І шила гарно. Бувало, пропонувала Насті:

– Допоможи-но мені. І вчися заодно. Як-то кажуть: пекти хліб і шити – завжди треба вміти.

Настя виявилася здібною ученицею. Їй подобалось шити і готувати. Коли про «уроки» довідалась Люба, влаштувала сусідці і старшій доньці скандал. І Настя вперше не змовчала:

– Мамо, вам і так діла до мене нема, крім: зроби, принеси, піди… Все для Лесі. А я прокапараю якось. Так?

Люба замовкла. Але затаїла на Тоську ще більшу злість. І на Настю, що з «контрою» здружилася.

Після закінчення школи батьки вирішили: хай Настя вступає в швейне училище. Бо люди в селі в зубах носять, мовляв, чи справді не нагуляла Люба старшу доньку, що так недбало до неї ставиться.

А Леся мала здобути вищу освіту. Зробити кар’єру. Вийти заміж за міського багатого і гарного хлопця. І жити, як у казці…

…Настю посватав Ромко з сусіднього села. Хлопець довго доглядав паpaлізовану матір. Працював будівельником. Коли матері не стало, Ромкові тридцятка минула. Подейкували, це рідня нараяла йому Настю.

У подружжя народилася дівчинка. Даринка. Природа зробила Насті з Ромком коштовний подарунок: їхня доня була красунею. В обох селах обговорювали цю новину…

Леся, щойно отримавши диплом, завaгiтніла. Зізналася не батькам – старшій сестрі:

– Залишу те, що народиться, в полoговому будинку. Хтось підбере. Ніколи мені з дітьми няньчитися. Шкода, що aбoрт робити пізно.

– То виходь заміж.

– За того… ніколи! Це була помилка. І я її виправлю. Бо якщо заміж, то за достойного.

– А хто батько дитини?

– Яка різниця?!

– Лесю, не бери гріха на душу – не залишай дитину.

– Хіба що тобі привезу. Будеш бавити?

– Буду!

Заміж Леся таки вийшла. За художника-початківця, який і був батьком дитини. Але невдовзі розлучилися. Чоловік і батько з художника виявився нікудишнім. Як і матір та дружина – з Лесі.

Маленького Дмитрика сестра привезла Насті:

– Хотіла би його залишити в тебе на деякий час. Поки не облаштуюсь. Житла нема. І роботу треба шукати.

Настя з Романом погодилися доглянути за малим. А Леся про сина вмить забула…

Наступне Лесине заміжжя також виявилось невдалим. Її обранцем був учитель фізкультури. У подружжя народився Степанко. Чоловік не переносив плачу немовляти. І не мав жодного бажання хоча б інколи побути з сином. Зрештою, закрутив роман з іншою жінкою, про що зізнався Лесі. Та зі злості перенесла свої речі на квартиру до подруги, а малого привезла до сестри. Так у Насті з Романом з’явився ще один «подарунок».

Батьки Настю мало не з’їли. Вважали, було б краще, якби Леся здала сина в дитбудинок.

– Ти скоро дитсадок відкриєш! – репетувала на Настю матір. – Хай би дітиська йшли на інші руки! Вони мені не внуки і тобі ніхто!

– Вони – моє щастя, мамо. Троє маленьких щасть…

Роман відчинив перед тещею двері і спокійно мовив:

– Ніколи, чуєте, ніколи не підвищуйте голос на Настю перед нашими дітьми.

Після цього ображена Люба перестала розмовляти зі старшою донькою…

До дітей Леся не навідувалася. Вони для неї були чужими і не потрібними.

У гості до Насті з Романом часто приходила Тоська. Села були майже поруч – через став і пасовисько. Колишня сусідка приносила пошиті власними руками дитячі речі і плітки із-за тину. Розповідала, що Леся приїжджала додому то з одним кавалером, то з іншим. А останній був трохи бомжуватого вигляду. Проте заміж Лесю більше не кликали. За словами Люби, залицяльники були не варті її доньки.

…Об’явилася сестра на Настиному подвір’ї, коли хлопці вже стали школярами.

– Ти ж не сплавиш мені їх? – поцікавилася.

– А за що їм така кара?

…Настя з Романом не робили різниці між Лесиними хлопцями і своєю Даринкою. Тому й діти були між собою дружними. А Тоська після кожної гостини в Насті з Романом красномовно описувала, яка то гарна родина, які доглянуті діти. І заодно мало не останніми словами ганила Любу з чоловіком, які не визнають внуків. Діставалося й Лесі.

– А, може, вона ще десь позалишала своїх дітей, – наче, між іншим казала Тоська. – Он, скільки кавалерів за нею волочиться.

І селом йшов гуляти черговий поговір…

…Настя з Романом дітей вигляділи. Вивчили. Одружили. Вже й онуків від Дарини і Дмитра дочекалися. Скоро й Степан порадує внучкою. Усі обжилися в місті. Але на вихідні і свята часто приїжджають до батьків. Настя з Романом радіють за дітей. Просять залишити когось із внуків, аби веселіше було. Тільки затяті Люба з чоловіком не бачать цього щастя. Роками не переступали порога оселі старшої доньки. І Настю із зятем не хочуть у себе бачити…

…Леся з’явилася, коли в Насті з Романом зібралися всі діти й онуки. До бабусі з дідусем вперше привезли новонароджену Лілю – Степанову донечку. Відчинила двері. Родина обідала.

– Заходь, Лесю, – мовила Настя. – Пообідаєш з нами?

– Бачу, не бідують мої сини. На гарних машинах приїхали. Може, пора й про матір подбати?

– А ми дбаємо про нашу маму, – сказав Дмитро. – І про тата. Правда, Степане? Вони ж у нас найкращі.

– Але ж ваша мама… я. Скажи їм, Насте.

– Я давно сказала. Коли ще хлопці малими були.

– Тобі щось треба, Лесю? – запитав Роман. – Не просто ж так прийшла.

– Життя з моїм новим… е-е-е… цивільним чоловіком нема. Випuває, буянить. То я подумала… Може, діти скинуться хоча на одну кімнату. Бо квартира належить тому вар’ятові. Нема мені куди йти.

– В село повертайся. Батьківська хата добротна. Є господарка, город.

– Що ти верзеш, Ромку? Яке село? Яка господарка? Коли батьки помpуть, продам це все.

Розмову перебила Тоська:

– Усім добрий день. Почула, Настю, що твої діти з внуками приїхали. Думаю, гостинців принесу. От, тільки ноги щось погано слухаються. Ледве дошкандибала. І ти тут, Лесю? А-а-а, тепер зрозуміло, хто в Любки з Ромком гроші поцупив. Вони там на всю округу репетують. Недоглупали, що то їхня кохана доня… Чи я неправду кажу? Га, Лесю? Може б того… до дільничного зателефонувати?

Леся з переляку притиснула до грyдей сумку, гримнула дверима і швидко подалася з подвір’я. А Тоська не вгавала:

– Уявляєте, Любка з чоловіком на смepть гроші складали. А нині таке сталося…

КІНЕЦЬ.