Ми із чоловіком живемо разом п’ять років. Йому 46 років, мені 38, дітей ми не маємо.

Перші роки два жили як у казці, кохання, ніжність, турбота одне про одного, спільні відносини з посмішкою та повне порозуміння. А потім у мене з’явилося почуття страху втратити кохану людину.

Не само собою з’явилося це почуття – він став менше приділяти мені уваги, бачила що любить, але вже не так. Зараз ми вже два тижні як у сварці.

Розмова була перед сваркою важка, він сказав, що я закинула все, не стежу за будинком, задушила його своєю любов’ю, що його дістала мої дикі безпричинні ревнощі, постійний контроль за кожним його кроком. Каже, що сам винен, але не знає, як це все виправити.

Він і справді після тієї розмови став уважнішим, а я своєю чергою стримувала свої «ревнощі та контроль», спрямувала свою енергію в конструктивне русло — в будинку ідеальна чистота та порядок. Мені було нелегко собі пересилувати, але він був радий і помітив мої зусилля.

Але все це тривало рівно чотири дні. Потім я знову зірвалася і закотила істерику з ревнощами.

Сама розумію, що й приводів немає, але це як хвороба, я сама собі накручую і потім уже не можу зупинитися. Наче тоді розібралися, поговорили, заспокоїлися.

Одного вечора я стала чіплятися з поцілунками, натякаючи на продовження, а він відсторонився, сказав, що втомився. Я образилася, так і заснули.

Вранці написав смс, просив пробачення, сам, каже, не розумію, що сталося, якийсь бар’єр між нами. А ввечері сказав, що більше нічого не відчуває до мене, що краще розлучитись, грати в кохання йому більше не цікаво.

Залишився зі мною тільки з жалю та бажання допомогти, але як тільки я «встану на ноги», він піде. Вирішили поки що жити в одній квартирі як друзі, ніякої близькості немає. Мені доводилося стримувати себе, але не завжди могла взяти себе в руки, в результаті періодично трапляються сварки і галасливі скандали.

А тепер він ще й спілкуватися став багато у соціальних мережах, каже, що там його особистий простір, щоб я йому дала спокій. Але я не можу так, шалені ревнощі зашкалюють, тим більше після слів, що він мене більше не любить.

Я все одно сподіваюся, що любов у нього в душі ще є, що він сам не дає волю почуттям через образу, мою неврівноваженість і мої численні помилки в минулому. Що мені робити, як усе повернути та виправити?

Буває така злість, така образа за завданий мені біль, що хочу вигнати його на вулицю посеред ночі, але навіть у такому неврівноваженому стані розумію, що без нього не зможу. Бачу, що йому нелегко, що він просто не знає, що робити, не може й дивитися на мене, йти не хоче. Каже, що хоче спокою та самотності, що все набридло і він страшенно втомився.

КІНЕЦЬ.