У віці 35 років, будучи успішною діловою жінкою, я потрапила у жахливу ситуацію, борючись з втратою свого чоловіка через хворобу серця.

Його смерть залишила порожнечу в моєму житті, і я вирішила ніколи більше не виходити заміж і не шукати йому заміну, оскільки моя любов до нього залишалася неймовірно сильною. Однак перспектива жити на самоті невдовзі почала здаватися мені невідповідною.

Рухаючись цим почуттям, я вирішила усиновити дитину, покинуту батьками. Всього через три місяці після відходу чоловіка на той світ я дізналася про дитину, залишену в пологовому будинку.

Я швидко зібрала необхідні документи та пройшла різні перевірки з боку влади, які підтвердили мою придатність та умови проживання.

Незабаром я прийняла до свого дому сина і назвала його на честь мого покійного чоловіка. Було радісно знову скористатися цим ім’ям, яке колись означало для мене дуже багато.

Коли мій син трохи виріс, він висловив бажання мати сестричку. Зважаючи на стабільність мого бізнесу, яка дозволяла мені працювати віддалено, я була відкрита для цієї ідеї.

Відвідавши дитячий будинок, щоб прийняти в свою сім’ю ще одну дитину, я відразу ж закохалася в маленьку дівчинку, якій було лише три дні від народження.

На той час процес усиновлення був мені знайомий, тому мені вдалося завершити його набагато швидше, ніж уперше.

Тепер наша сім’я складається з мене, мого сина та моєї дочки. Разом ми формуємо щасливий, люблячий осередок суспільства, почуваючи себе найщасливішими людьми у світі.

КІНЕЦЬ.