-Значить так – я виходжу на роботу, а ви як хочете! – заявила Олена Степанівна.

-Ти не посмієш! Тоді про те, що в тебе є внук і дочка, можеш забути!

Олена Степанівна заплакала.

-Як могло дійти до цього? Рідні ж люди…

Олені Степанівні було вже шістдесят два роки і жила вона одна. Вона вже була на пенсії, але ще донедавна трохи підпрацьовувала, аж поки дочка, Надя не попросила її про допомогу.

Наді було тридцять років і вона була заміжня. Рік тому вона народила сина і сиділа в декреті.

Грошей не вистачало зовсім. Її чоловік, Вадим, заробляв мало. Основним джерелом заробітку в сім’ї до декрету була дуже хороша зарплата Надії.

Більшість грошей ішли на кредит за квартиру, бо одразу після весілля молодята придбали окреме житло.

Олена Степанівна намагалася допомагати доньці, але з її невеликою пенсією та крихітною зарплатою це була крапля в морі!

І ось півроку тому донька заявила матері, що хоче вийти на роботу!

З її зарплатою їм би одразу стало б легше, і проблеми б вирішилися всі й одразу. А Олену Степанівну Надія попросила звільнитися й посидіти з онуком.

-А няньку найняти, що не можна? – несміливо заперечила жінка.

-Мамо! Ми вже про няньку запитували. Нам не по кишені таке! Знаєш, скільки це коштує?! Сашко маленький ще. Для таких дітей няньки дорого коштують. Відповідальність же ж яка! Виходить, що дешевше мені в декреті сидіти. Та й чужу людину не хочеться якось. А ти – своя!

Олена Степанівна завагалася. Залежати від когось вона не звикла й не хотіла. Навіть від рідної доньки. Яка не є, а зарплата в неї була, плюс пенсія. Їй вистачало. А тут… Бути на утриманні? Перспектива її точно не радувала.

-Ми будемо допомагати, за квартиру твою платити, – сказала донька. – І продукти будемо купувати й привозити, – вмовляла Надія матір.

А в Олени Степанівни на язиці так і крутилося питання:

-А чом би Вадиму, та й не пошукати роботу з більшою зарплатою?! Аа, ну звісно! В нього ж нема освіти. Добре, що хоч стільки грошей приносить. От тільки йти і шукати додатковий заробіток він чомусь не хоче…

Зрештою, Олена Степанівна погодилася. Подумала, що, в принципі, вона й сама втомилася ходити на роботу. А так – ті самі гроші, тільки не виходячи з дому. Така ж сама робота.

От тільки робота виявилася не такою самою.

Сашко був галасливою дитиною. Ні хвилини не міг всидіти на місці, їсти не любив, спав неспокійно.

Іноді, вкласти його вдень поспати не виходило зовсім. Або виходило, але тримаючи на руках і сидячи разом з ним.

Якщо малюк не подрімав хоч трохи, то тоді бувало ще гірше: вередував, плакав, скрізь ліз і зовсім не грався.

Олена Степанівна цілими днями бігала по квартирі, намагаючись за ним встежити.

Добре хоч вночі вона трохи відпочивала. Внука, Надія привозила рано-вранці на машині і ввечері, о восьмій годині, забирала.

На вихідних привозила їй продуктів на тиждень. І все б нічого. Якось вона звикла і пристосувалася. Згадала, як виховувала Надію, всілякі хитрощі та тонкощі і поступово стало легше. Але тут з’явилися нові обставини…

До цього часу, справно виконуючи всі свої зобов’язання, дочка з чоловіком, якось раптом не змогли заплатити за квартиру Олени Степанівни.
Дочка пробурмотіла щось незрозуміле, мовляв, цього місяця нема за що. Премію не дали!

Потім, потім обов’язково сплатимо, відшкодуємо все!

Олена Степанівна порахувала і зрозуміла, що цей місяць вона зможе заплатити за комуналку сама.

Дуже вона не любила борги. Заплатила.

Але не дуже то вона і могла, якщо чесно. Просто цього місяця Олена не стала купувати собі дорогі пігулки, які постійно приймала. Вирішила, що поки що вистачить на місяць.

І нічого до чаю не купувала, і свій сир улюблений теж і фрукти…

Адже вони домовлялися, що дочка купуватиме тільки найнеобхідніше – крупу, макарони, цукор, овочі…

Солодощі і делікатеси туди не входили.

Наступного місяця ситуація повторилася один в один.

Олена Степанівна подумала:

-Дякувати Богу, хоч їсти є що… – і раптом застигла.

Жінка відчула, що вона тепер на утриманні в доньки з її чоловіком. Було дуже неприємно. Знову в них там сталося щось непередбачене, і оплата квартири Олени Степанівни стала для них непосильною ношею.

Дочка знову запевнила, що вже наступного місяця вони точно все заплатять.

Сашко дуже звик до бабусі. Тільки її й слухався. Вдома не їсть нічого, не грається, нічим не займається, все абияк, аби до бабусі, а вона вже з ним розбереться!

Олена Степанівна зітхнула:

-Звичайно… Розбереться. З Сашком терпіння треба. Книжки, казки. Він рота роззявить і їсть. І спати теж привчила. Потрібно казку почитати тільки. Ви так не вмієте, чи не хочете просто…

-Мамусю! Ти у нас найкраща нянька! Я ж і говорю! Хіба не так? – сказала дочка, обіймаючи Олену Степанівну.

-За квартиру я сама знову заплатила, – замість відповіді похмуро промовила Олена. – Але наступного місяця точно вже не буде з чого. Я й так у всьому собі відмовляю! Надя! Ви ж мені обіцяли!

-Мамо! А хто тебе просить платити цю комуналку? Ну буде борг, нічого з тобі не станеться. Оплатимо потім.

-Не звикла я в боргах жити. І на утриманні бути.

Дочка фиркнула і зазбиралася додому. Розлучилися вони не в найкращому настрої. Так Олена Степанівна і не почула зрозумілих пояснень того, що відбувається, і все більше шкодувала, що дозволила тоді себе вмовити.

Працювала б, отримувала свої сім тисяч і не залежала б ні від кого. Бач, знайшли домогосподарку…

А час минав. Знову надіслали платіжку за квартиру. Олена Степанівна чекала, що скаже дочка.

Знову вони не могли сплатити. Олена Степанівна затіяла сварку. Вона відмовилася брати Сашка до себе і продовжувати «працювати» нянею.

-Закрию двері на засув і не пущу тебе! Хоч обдзвонися. Куди хочете, туди і йдіть! Бач, знайшли домогосподарку! Я втомилася! Краще б на роботу ходила. Так у мене хоч вихідні були! І я на роботу таки назад піду. Ось так, доню!

-Ах тааак! – сказала Надя. – Тоді про те, що ти маєш доньку й онука можеш забути!

Олена такого повороту точно не очікувала.

Донька виконала свою обіцянку. Олена Степанівна також: вона вийшла на роботу.

Життя повернулося у звичне русло. Але за Сашком вона звичайно дуже сумувала. І малюк за нею теж.

Якось, зустрівши у торговому центрі зятя, вона дізналася, що Надія знайшла няньку. За цілком прийнятні гроші. Це виявилася мама її колеги по роботі.

Вона трохи молодша за Олену Степанівну і все життя працювала в дитячому садку.

Вадим зам’явся і зізнався, що Сашко часто запитує про бабусю. Але Надія дуже образилася на неї, і забороняє синові навіть згадувати про неї.

Приїхавши додому, Олена Степанівна заплакала.

-Ось яку доньку невдячну виростила… Як же так вийшло? – думала вона. – А про борг за комуналку взагалі тепер забули. Навіщо? Вона вже все сама сплатила…

А ще Вадим зізнався, що грошей не було у них тоді, бо Надія захотіла купити дорогий холодильник. Взяли кредит на три місяці.

Наступного місяця, напевно, вже було б з чого заплатити Олені Степанівні за квартиру. Потрібно було почекати просто…

-От так все у них просто, – думала Олена Степанівна. – За що це все? За те, що нагадувала про їхню обіцянку? За те, що хотіла просто жити нормально, не відмовляти собі у всьому, навіть найнеобхіднішому? І заради чого? Щоб вони жили приспівуючи, купували холодильники дорогі та економили на няньці? Не розумію…

П’ять років та жінка, мама її колеги, Галина, працювала нянькою для Сашка. Він виріс. Наступного року збирався до школи.

А Олена Степанівна таки знадобилася. Коли Галина дуже заслабла. Тоді й згадала доньку про маму.
Приїхала з тортом, вибачалися. Олена Степанівна одразу зрозуміла, що від неї щось потрібно. Вона вже переконалася, яка в неї дочка.

Треба було зустрічати Сашка зі школи та сидіти з ним три години до приходу Вадима з роботи.

Олена Степанівна погодилася. Тільки на це. І не більше. Так і сказала. Стосунки між ними так і залишилися напруженими…

-А рідні ж люди… – вкотре з гіркотою подумала Олена Степанівна.