Зайшла я в аптеку. Стаю пʼятою в черзі. Першою робить замовлення доволі старенька бабуся. Аптекарка називає їй ліки на ціни, бабуся слухає, мовчить, рахує дрібні гроші в гаманці й відмовляється від двох препаратів, бере тільки одну пластинку “цитрамону”..

Я підходжу до бабусі і дуже акуратно кажу: “Дозвольте, я вам куплю ті ліки, в мене є така можливість”Бабуся розгублено мовчить. Ще інша бабуся з нашої черги схвильованим голосом підхоплює розмову: “О, і в мене таке було одного разу. В супермаркеті на касі я не могла порахувати гроші, всьо перед очима мені розпливалося і якийсь хлопчина попросився за мене заплатити.

В мене тоді такий важкий час був, син десь більше місяця не дзвонив, жодної звісточки від нього не було, я не знала чи він ще живий, чи вже загинув, чи потрапив в полон… Місця собі не знаходила. Куди йшла, всюди й плакала… Зараз вже все нормально, минулося. А ви добре робите, підтримуйте людей, ніхто з нас не знає в кого який зараз може бути важкий час на серці”.Моя бабуся погодилася.

І я її попросила почекати, щоб дійша моя черга — купуватиму собі і їй..Але черга рухалася дуже повільно. Одним оком я дивалася на чергу, другим — споглядала за своєю бабусею. І тут моя бабуся зникла… пішла з аптеки — я прогавила коли. Ну, думаю: і таке буває….Замовляю уже я собі свої ібупрофени, дійшла моя черга. І тут зʼвляється моя бабуся.

Прийшла. Купую ліки для неї. Даю їй препарати. .Бабуся якось так по-теплому дякує, наче тихо, але слова такі прозоро-чесні. І дає мені згорточок.”То хліб. Половинку хліба вам відрізала. Я сама печу. Якраз ходила додому по нього, щоб вас пригостити добром. Дякую”.Я стою в аптеці з хлібом, з бабусею, яку вперше бачу, з тією собою, яка схвильвано утішна.В такі моменти, коли бачу будь-які вияви добра, я перетворююся на острів..

Я — острів. Загублений десь в порожнечі, оточений стрімкими водами безкінечної невідомости, безсилля та абсурду.Я — острів, який намагається не зімліти, не висушитись і не зникнути посеред абсурду й болю. Емоційно не оніміти..Емоційне оніміння — це психічний та емоційний процес, який проявляється придушенням, зменшенням чи відсутністю емоційних реакцій у відповідь на травмуючу подію.

Коли травмуючі події тривалі в часі і не завершуються, навпаки, появляються тільки нові й нові, то емоційне оніміння уже стає захисним механізмом — не відчувати, щоб вижити..Емоційне оніміння стає наче рятівним рифом, скамʼянілим обідком для нашого острова, який сяк-так рятує від затяжних штормів — ми тоді якось тримаємося, щоб по вінця не захлинутися від горя..

Іноді штормова хвиля буває така сильна, що прориває захисних риф — острів тоді починає йти на дно. Справившись з цим, захисна емоційна облямівка стає тривкішою..Смерті, обстріли, вибухи, втрати, знищення, відселення, звістки про черговий світовий цинізм, погрози, залякування, знову смерті — сприймаються щоразу не так інтенсивно й довготривало, бо психіка знає: треба бути на поготові до нового шторму..

В той же час, окрім рятівної функції, емоційне оніміння стирає відчуття чогось живого у людині, притуплює бажання, наче “не можна”, підсилює відчуття відстороненості від інших людей, бо крихкий острів треба берегти, будь-яке необачне слово зробить його ще більше вразливим, тому краще подалі…

Через це багато островів переходять в режим ізоляції — немає сил.А ще зʼявляться відчуття емоційної і фізичної вʼялості, втрачаються бажання чогось хотіти, посилюється розчарування в усьому, а внутрішня втома стає неозорою..

На біль треба пролити світло. І змайструвати на своєму острові маяк. .Штормитиме, нові хвилі болю знову вдарятимуться об міцний обідок захисту, безліччю крапель попадатимуть на острів, щоб зробити його ще крихкішим, загубити в просторі самотности, стерти живе, але маяк даватиме серцю надію — в мені знову і знову після негоди зажевріє посвіт..

На цьому фото на мені красива індигова крайка. Її мені подарувала одна волонтерка, яка постійно і невтомно робить допомагає військовим.

Мені було так ніяково, що інша людина мені робить просто так подарунок. В такі моменти мені аж бігом хочеться віддячувати, бо ж мені не можна просто так щось взяти…Спиняю себе в цьому..Вдячність допомагає витримувати шторм, бо маяк проливатиме світло на біль.

Ми ніколи достеменно не знаємо який в кого зараз час на серці, але ми можемо творити щось добре. І це не обовʼязково про речі.Острови тоді не губитимуться в самотности.Ми ставатимемо великою землею.