Якщо змінюєш життя, спершу буде дуже важко. І цей період треба пережити. І навчитись жити по-новому.

Треба було надіслати посилку. І на пошті сидить винятково витончена дама, літня вже, напевно, років шістдесяти. Дуже гарне обличчя; як із полотен старовинних художників. Тонкі риси ідеальні від природи. І очі великі, карі. Скромний макіяж, білий мереживний комірець. Тонкі музичні пальці… І музичний голос.

І нічого ця жінка не вміє!

Їй так грубо кричала інша співробітниця. Зовсім інша, на боксера схожа. Мовляв, нічого ти не вмієш! Мені ніколи тебе вчити! Нав’язали на мою голову! Я зайнята людина.

І криклива жінка демонстративно клацала мишкою комп’ютера. І перебирала папірці. Хоча на пошті нікого не було, окрім мене. Дивна річ, але зала порожня.

А витончена дама нервувала і боялася помилитися. І несміливо питала у чоловікоподібної наставниці, як правильно оформити посилку. І руки в неї тремтіли, і губи тремтіли. Але вона трималася. І старанно робила чек за упаковку, перевіряла адресу, наклеювала папірець з адресою на посилку… Повільно. Це так.

Вона тихо вибачилася. Вона перший день працює. Бо жити на щось треба. А пошта зовсім поряд, дуже зручно, часу на дорогу йде мало, можна встигати маму переодягнути та погодувати. І зарплатня. Треба лише трохи попрактикуватись. Наталя Іванівна все пояснила.

«Мало мені своєї роботи, – говорила різко та голосно друга співробітниця. – Живуть безтурботно, на роялях грають, потім на пошту йдуть, наче це легко. Як на роялі бринькати. І пояснюй їм все, витрачай сили. Наче мені це треба!»

Вона зловтішно спостерігала за довгим процесом. А худенька дама червоніла і блідла, тремтячими руками зважувала, потім згадала, що штамп не поставила.

Це нічого. Навчиться. Нічого складного. Це не на роялі грати. Ось на роялі грати справді важко. І вчитись треба довго. І мати слух. А надсилати посилки можна швидко навчитися. Навіть якщо тебе обливають зневагою та не допомагають. Так навіть скоріше можна навчитися.

Нарешті посилку відправили. Сподіваюся.

Життя мінливе. І доводиться вчитися новому. І робити те, що тобі не дуже подобається: переодягати, купати, сміття виносити чи терпіти грубість… Але іноді треба. І треба цьому вчитися. Саме життя навчить. Змусить.

І вчимося. Це не так уже й складно. Потім приходить досвід. І наставники більше не потрібні. І вже легко робиш те, що здавалося таким складним.

Треба перетерпіти перший період, коли змінюєш щось у житті. Не розраховувати на опору та допомогу. Зібратися. Чесно визнати, що ти ще слабкий і недосвідчений. Але не показувати це іншим. Не розраховувати на жалість. І щосили намагатися все зробити правильно. А потім поступово увійдеш до колії. І стане простіше та легше.

А там побачимо. Але полегшення прийде. І можна буде побачити шлях порятунку.

КІНЕЦЬ.