– Захаре, ну доки ти будеш тягнути? Тобі вже 32, а дівчини досі немає! У селі вже гомонять, що я онуків не дочекаюся, – зітхнула я, ставлячи на стіл миску борщу.

– Мамо, не починай, – відповів син, опускаючи очі.

– Ти ж знаєш, зараз усім тільки місто на думці, а не наші кури, гуси і город.

Я знову зітхнула. Ще кілька років тому Захар був веселим і відкритим хлопцем. Але після кількох невдалих стосунків він закрився в собі, а у хаті панувала напруга. І ось я вирішила діяти.

Захар вибирав дівчат, та кожен раз щось йшло не так. То не хотіла працювати на землі, то тягнула його у місто, то взагалі зникала без пояснень. Він завжди був тим, хто відступав, поки одного разу в село не приїхала Наталя.

Молода, красива дівчина з сусіднього села, яка навчалася у місті, але приїхала провідати родичів. Я одразу побачила, як Захар дивиться на неї. Вона ідеально підходила для нього: скромна, привітна, з любов’ю до праці.

Ідея прийшла раптово. Я звернулася до її батьків із проханням: «Може, Наталя допоможе нам із господарством? У мене багато роботи, а зайві руки не завадять». Вони погодилися. І так Наталя переїхала до нас на місяць.

Ми працювали разом, розмовляли, сміялися. Вечорами сиділи на лавці перед хатою, пили чай. Захар помітно змінився: більше усміхався, допомагав по дому, жартував. Їхні стосунки розвивалися, і я вже уявляла, як буду навчати Наталю всім тонкощам господарювання.

Та одного вечора вона сказала: «Маріє Іванівно, я повертаюся в місто. Тут добре, але це не моє». У мене похололо все в середині. Захар мовчки пішов на двір і довго стояв біля воріт, поки вона зникала вдалині.

Після цього Захар замкнувся в собі ще більше. Він почав уникати людей, мовчав за вечерею і проводив час у полі або в гаражі. Я почувалася винною: це я вплутала Наталю в наші справи, і це я змусила сина знову страждати.

Одного разу, повернувшись з міста, Захар привів додому іншу дівчину. Її звали Олеся. Вона була тиха, скромна, але без жодної іскри в очах. «Ми одружимося», – просто сказав він. Я не знала, як реагувати. Але незабаром побачила, що Захар ставиться до неї з якоюсь байдужістю.

Моя свекруха свого часу ставилася до мене з любов’ю, і я хотіла зробити те ж саме для Олесі. Почала підтримувати її, допомагала на кухні та порадила, як краще ладнати із Захаром.

З часом між нами з Олесею виникла довіра. Я побачила, що вона добра і терпляча. Їхній шлюб став кращим, коли в сім’ї народився син. Захар розквітнув у ролі батька, хоча спершу був стриманим. Олеся терпіла все з гідністю, і я почала поважати її ще більше.

Одного дня Наталя повернулася. Вона виглядала втомленою, а її руки були зовсім не такими доглянутими, як раніше. Виявилося, що життя в місті її не ощасливило. Наталя підходила до Захара на святі, посміхалася йому.

Я бачила, як Олеся намагалася приховати страх, тримаючи на руках малюка. І тут Захар зробив те, чого я не очікувала: він підійшов до Олесі, взяв її за руку і сказав: «Іди до сина, ми зараз підемо додому». І я зрозуміла, що він обрав правильний шлях.

Чи варто було мені втручатися в життя Захара? Я довго думала, чи не стала причиною його труднощів. Чи правильно я зробила, що підтримала Олесю?

Як ви гадаєте, коли матері слід залишатися осторонь, а коли діяти заради щастя своїх дітей? Чекаю на ваші поради!

Джерело