Cвітлана і Віталій не любили спізнюватися. Вони завжди приїжджали вчасно, але того дня довелося трохи затриматися – їх довго обслуговували у квітковому магазині. Довелося витратитися на таксі.

— Я вас короткою дорогою довезу, – пообіцяв таксист. Слово він дотримав, і до потрібного будинку вони під’їхали о 17:05.

— Запізнилися… зате з квітами, – пробурчав Віталик. Він був проти того, щоб дарувати Василині квіти. Букет вийшов надто дорогим, а от Василина була не надто близькою подругою Свети.

Віталик її майже не знав. Василина і Света спілкувалися в роки юності, разом навчалися в школі, але навіть тоді не були близькими подругами. Навіщо Василина їх покликала на тридцятий день народження – було загадкою, але Світлана не змогла їй відмовити.

— П’ять хвилин не страшно. Вибачимося, – відповіла Света, вибираючись із таксі. Вона притиснула до шубки троянди, щоб вони не замерзли, а сама поїжилася від холоду. Світлана була в легкій сукні, тонких колготках і не одягла шапку.

— Ну й мороз! Куди йти? – запитав Віталій, дивлячись на глухий паркан.

— Не знаю… хоча, он там дзвінок, – Света побачила праворуч кнопку і натиснула, очікуючи, що двері одразу ж відчиняться і вони з чоловіком нарешті зможуть зайти в тепло.

Але нічого не вийшло.

— Не працює? – хмикнув Віталій. – У дусі Ввсилини: запросити гостей, не переконавшись, що працює дзвінок. Я пішов кидати сніжок у вікно.

Світлана подумала заперечити, але її ноги вже замерзли, а ніс почервонів. Дуже хотілося потрапити в будинок.

Віталій почав активно привертати увагу. Але тільки розбурхав сусідських собак.

— Слухай, щось не бачу я в будинку світло. А ми адресою не помилилися?

Света вирішила, що потрібно зателефонувати винуватиці торжества. Але та не відповіла. А через хвилин п’ять іменинниця надіслала повідомлення:

«Я спізнююся, не встигла зробити зачіску. Мій чоловік, Григорій, вже їде до вас. Зараз приїде і відчинить будинок».

Світлана прочитала повідомлення і здивовано втупилася на свого чоловіка.

— Вона приколюється, так? Це не її будинок?

— Ні… Мабуть, орендувала для свята.

— Ходімо в який-небудь магазин, погріємося…

— Тут немає нічого поруч. Я вже подивилася на карті.

У цей момент біля них пригальмував жовтий автомобіль.

— Григорій приїхав?!

— Ні…

З машини вийшла незнайома дівчина.

— Доброго дня, ви на свято?

— Так. Ви теж?

— Ага…

— Я Світлана. Це мій чоловік, Віталій.

— Приємно познайомитися. Я Настя. А де Василина? І чому ви стоїте на вулиці?

— Василина все ще у себе вдома. Збирається. А в нас немає ключів. Вона обіцяла, що Григорій приїде скоро, запустить нас погрітися.

— Свето, ти як хочеш, а я їду додому на цьому таксі, – Віталій починав дратуватися. Він не шанував Василину, але ця ситуація взагалі була дуже неприємна. – Їдеш? Чи ноги відморозити хочеш?

— Он якась машина під’їхала… – Настя кивнула на парковку. У великий замет біля будинку влетів позашляховик, і з боку водія гості помітили Григорія.

— Привіт! Я вже тут! Біжу!

— Давай швидше, ми вже давно мерзнемо… – невдоволено сказав Віталій.

Гриша кивнув, поліз у кишеню і сталася незручна ситуація.

— Ой… а ключ я й не взяв.

— Ти знущаєшся?! – Віталій був готовий прибити Григорія. Та й Світлана так замерзла, що сама вже хотіла поїхати.

— Зараз. У господарів запитаю.

Григорій перебіг дорогу і прошмигнув у хвіртку біля будинку навпроти.

— Виявляється, тут живуть господарі… треба було до них іти грітися, – зауважила Настя.

Света і Віталик переглянулися, але промовчали. Залишалося сподіватися, що Григорій прийде скоро, і вони не застудяться.

Поки розбиралися із замком, під’їхала ще одна пара. Михайло та Аня. Усі були здивовані, що їх не зустріла іменинниця. Але ще сильніше Світлана здивувалася тому, що їх чекало всередині. Точніше, тому, що їх не чекало.

Великий простір був порожнім і темним. На стелі висіла одна-єдина лампочка без люстри, а посередині розташовувався довгий стіл і кілька стільців. І що особливо впадало в око – стіл був порожнім.

Жодних частувань! Навіть сервірування не спостерігалося.

Поки гості озиралися в пошуках вішалки для одягу, Григорій кілька разів сходив у машину і приніс звідти велику зв’язку повітряних куль.

— Гришо, а що зі світлом?

— Господиня сказала, що вчора хтось із орендарів люстру розбив. Не встигли замінити, – знизав плечима Гриша. – Ну нам же не працювати, он, гірлянду ввімкнемо на ялинці і нормально буде. Темрява – друг молоді.

— А коли Василина приїде? – запитала Настя.

— Вона щось там не встигла… кучері не в’ються, зачіска не виходить. Але скоро буде, – доповів він, розмотуючи зв’язку кульок.

— А що з їжею? Може, в магазин сходити? – якомога тактовніше уточнила Світлана.

— Точно! Добре, що сказала, а то б усе назад відвіз, – ляснув себе по лобі Григорій. Він знову сходив у машину і притягнув кілька пакетів із супермаркету. – Ось.

— Так, ну я поїхав за Василиною. Ви поки тут розташовуйтеся, – кинув він і пішов.

Світлана подивилася на Віталика. Чоловік був дуже злий. Він говорив їй, що треба було поїсти перед відходом, але Світлана сказала, що вона б образилася, якби її гості перед візитом до неї наїлися. Вже вона б ніколи не залишала гостей голодними і завжди накривала «галявину».

Гості відверто нудьгували і не знали, як поводитися. Усі почувалися не у своїй тарілці. Голодні, замерзлі й сумні. Та ще ця напівжива лампа, що ледве-ледве висвітлює будинок, напружувала.

Єдиним плюсом було те, що приміщення було відносно теплим. Було не спекотно, але явно тепліше, ніж на вулиці.

Світлана нарешті зігрілася і вирішила зняти шубку. Вона подивилася на інших гостей. Михайло та Ганна сиділи на дивані, зосередивши увагу в телефоні, Настя стояла біля вікна, теж не розуміючи, навіщо вона прийшла вчасно.

— Світлано, може, поїдемо додому? У нас там суп, котлетки… – почав Віталій.

— Так. Гаразд, – Света вирішила зателефонувати Василині, вибачитися і повідомити, що вони поїхали через термінові справи. Але Василина, знявши слухавку, не дала їй сказати ні слова.

— Світлано, я вже мчу! У сумці пляшки і склянки. Відкривайте, щоб не нудьгувати.

Світлана не встигла відповісти, як почула гудки.

— Кажуть, що вже в дорозі. А нам можна господарювати… – тихо сказала Світлана.

— Забираємо пляшки і валимо звідси, – погодився Віталик, але дружина його зупинила.

— Ні. Накриваємо на стіл. Треба їй допомогти.

Світлана полізла в сумки, знайшла одноразовий посуд, прилади, келихи, скатертину й узяла ініціативу у свої руки.

Настя вирішила допомогти. Вони впоралися досить швидко. У сумках були тільки овочі та два види сиру. На сімох людей було замало їжі.

— Ви тоді й салати готуйте. Що без діла стояти? – пожартував Віталій. Він узагалі не міг зрозуміти, навіщо вони витрачають час на цей дурний захід.

— З чого?

— А ось ще пакет, – знайшла Настя.

Світлана виявила всередині зелень, банку з горошком і крабові палички.

— Вона що, збиралася тут готувати?! – ахнула Ганна. – Може, ми всі переплутали час? Треба було години через три приїжджати?

— Схоже на те.

— Алло, Василино? Ну де ви?! Що? Свічки в торт забули? Та наплювати на них! Ти сама приїжджай! – сказала Ганна, але Василина, мабуть, її не послухала.

Дівчатам довелося взяти у свої руки приготування закусок.

Загалом, коли Василина, нарешті, під’їхала, вони без її допомоги вже приготували два скромні салати. Не сказати, що стіл ломився, але хоча б неповна порожнеча. Виявилося, що ніякої розумної причини у Василини з приводу її запізнення не знайшлося. Просто вона довго збиралася і віддала перевагу зачісці, а не комфорту гостей.

— Ви що накоїли? Я хотіла інший салат! – замість того, щоб вибачитися і подякувати за допомогу, сказала іменинниця. Вона прискіпливо поколупалася ложкою у великому блюді. – І огірки не почистили… ех ви. Аню, а ви ікру привезли?

— Ні.

— Як ні?! Я ж просила. І що тепер на бутерброди мазати?!

— Вибач, але в нас залишилася одна банка. Для батьків.

— Оце так… так хотілося справжньої ікри поїсти! От же жаднюги, – засмутилася Василина, розповідаючи Светі, що в Михайла брат прилетів днями із-за кордону. – Він привіз ікру і краба. Я так розраховувала…

— У мене є тост, – раптом сказав Віталій. Світлана вирішила, що він хотів згладити незручність, і підтримала чоловіка.

— Тост – це добре, – Василина змінила гнів на милість. Вона чекала привітань і подарунків від гостей. Саме для цього й зібрала всіх друзів і знайомих.

— Хочу побажати тобі, щоб наступний день народження ти провела так само, як сьогодні ти зустріла нас. У теплі, достатку і з турботою про друзів, – перебільшив він, маючи на увазі протилежні значення слів. – А це тобі від нас. По-перше, букет. Він трохи зажурився, просто йому так само, як і нам не сподобалося сорок хвилин стояти на морозі. А по-друге, подарунок, – сунувши іменинниці пониклі троянди, Віталій дістав із кишені конверт, демонстративно витягнув звідти велику купюру і переклав її у свій піджак.

Василина вихопила подарунок із його рук і, відкривши… скисла.

— Щось не так? – здивувався Віталій.

— Мало. Я розраховувала на більше, запрошуючи вас. Треба було Іваненків покликати, щоб свято окупилося. Чи це прикол? – насупилася Василина, вийнявши з конверта 500 гривень.

— Ні. Решта – наші чайові за шкоду від переохолодження, плата за організацію та обслуговування твого банкету, послуги кухаря й офіціанта. Приємного вечора, Василино. У нас виникли термінові справи, всього найкращого, – пирхнув Віталій і, не давши схаменутися Светі, схопив її під руку і вивів із залу.

— Сердишся? – запитав він у Світлани, коли таксист від’їхав від будинку.

— Ні. Ти мав рацію. Василина зовсім не та, з ким варто дружити. Залишатися не мало сенсу. Тож ми з нею в розрахунку.

— Точно. Куди поїдемо?

— У ресторан. Василина пригощає, – розсміялася Світлана і викинула з голови подругу з минулого.

КІНЕЦЬ.