— А мені здавалося, що ми все обговорили, Микита!

— Христина схрестила руки на грудях, спираючись стегном на кухонний стіл.

— Твоя дочка заходить у гості, але не живе у нас!

— Вона просто залишиться на кілька днів!

— Микита не дивився їй в очі, замість цього занурившись у телефон.

— У неї конфлікт з матір’ю!

— Як і завжди! — хмикнула Христина.

— У Віки вічний конфлікт з Оленою, і чомусь вирішувати його потрібно в моєму домі!

— У нашому домі! — поправив Микита, нарешті піднімаючи погляд.

— І це моя дочка, не забувай!

Христина зітхнула, наливаючи собі каву. Кожна така розмова закінчувалася однаково: нагадуванням про те, що Віка — його дочка. Ніби вона могла це забути…

… Три роки тому, коли вони тільки познайомилися, Микита здався їй розсудливим чоловіком, який гідно впорався з розлученням.

Він підтримував хороші стосунки з колишньою дружиною і регулярно бачився з дочкою.

Ідеальний варіант для жінки, яка втратила чоловіка два роки тому.

Після такої втрати Христина не думала, що знову вийде заміж, але Микита зумів розтопити лід навколо її серця.

Або так їй здавалося.

Перші місяці спільного життя були безхмарними.

Віка зрідка приходила на вечерю, здавалася досить вихованою дівчинкою, з Христиною поводилася ввічливо.

Вони навіть знайшли спільні теми для розмов: музика, фільми, мода. Христина потай раділа, що між нею і дочкою чоловіка встановилися теплі стосунки.

Все змінилося два місяці тому, коли Віка стала приходити частіше, залишатися на ніч, а потім і на вихідні.

Христина почала помічати, що дівчинка поводиться в їхній квартирі як господиня: залишає розкидані речі, не прибирає за собою посуд, вмикає музику на повну гучність.

— Коли ти повернешся сьогодні? — запитала Христина, дивлячись, як чоловік збирається на роботу.

— Нам потрібно серйозно поговорити про Віку!

— Не починай!

— Микита роздратовано застебнув піджак.

— У мене сьогодні важлива зустріч! Буду пізно!

— Звичайно!

— Христина гірко посміхнулася.

— Коли мова заходить про Віку, у тебе завжди важливі зустрічі!

Микита мовчки поцілував її в щоку і вийшов. Христина залишилася одна в квартирі, яка все менше нагадувала її дім.

Увечері, коли вона повернулася з роботи, в передпокої стояла величезна валіза, а з вітальні долинали сміх Віки.

Христина завмерла на порозі, не вірячи своїм очам.

— Привіт! — Віка променисто посміхнулася, виглядаючи з кімнати.

— А ми тут з татом вечерю замовили! Будеш?

Вона повільно зняла пальто, не відриваючи погляду від валізи.

— Що це? — вона кивнула на багаж.

— А, це? — Віка недбало махнула рукою.

— Мої речі! Я вирішила трохи пожити з вами! Мама зовсім з глузду з’їхала зі своїми правилами!

Я ж уже доросла, мені шістнадцять! А вона ставиться до мене як до маленької!

— Віка, ми не обговорювали… — почала Христина, але її перебив Микита, який вийшов з кухні.

— Христино, ми можемо поговорити? — він кивнув у бік спальні.

У спальні жінка відразу перейшла в наступ:

— Ти дозволив їй переїхати до нас не поговоривши зі мною?

— Вона посварилася з Оленою! — Микита виглядав винуватим, але рішучим. — Їй нікуди йти!

— У неї є мати і дім! — Христина намагалася говорити тихо, але твердо. — Не можна просто так взяти і переїхати, коли посварився з батьками!

— Христинко… — Микита взяв її за руки. — Це тимчасово! Олена летить у відрядження на два місяці, а залишати Віку одну вона не хоче! Доглядати за нею буде її мати, але ти ж знаєш, як Віка не ладнає з бабусею!

— Два місяці? — вона висмикнула руки. — Ти збирався поселити свою дочку в нашому будинку на два місяці і навіть не вважав за потрібне обговорити це зі мною?

— Я збирався! — почав виправдовуватися Микита. — Просто не було відповідного моменту!

Христина мовчки дивилася на Микиту. Цей чоловік, з яким вона прожила три роки, раптом здався їй зовсім чужим.

— Добре! — нарешті сказала вона. — Нехай залишається! Тимчасово! Подивимося, як ми уживемося!

Микита просяяв і обійняв її.

— Дякую! Ось побачиш, все буде чудово! Ви ж ладнаєте!

Вона невпевнено кивнула, не поділяючи його оптимізму. Інтуїція підказувала, що це рішення змінить все. І, як з’ясувалося пізніше, вона була права…

Перший тиждень спільного проживання пройшов відносно гладко.

Віка прибирала за собою, допомагала з готуванням і навіть кілька разів сходила за продуктами.

Христина почала думати, що, можливо, її побоювання були марними. Але на десятий день все змінилося.

Збираючись на роботу, Христина не могла знайти свою помаду. Вона точно пам’ятала, що залишала її на туалетному столику напередодні ввечері, але тепер помади ніде не було.

Вирішивши, що, ймовірно, сама кудись переклала її, Христина взяла іншу і поспішила на роботу.

Повернувшись ввечері, вона застала Віку у вітальні. Дівчинка сиділа, закинувши ноги на журнальний столик, і дивилася серіал на максимальній гучності.

Але не це привернуло увагу Христини — на губах падчерки красувалася її зникла помада.

— Віка, це моя помада? — запитала Христина, намагаючись говорити спокійно.

— А, так! — Віка навіть не подивилася в її бік. — Я свою вдома забула! Сподіваюся, ти не проти!

— Взагалі-то проти! — Христина підійшла ближче. — Я шукала її вранці! Чому ти не запитала дозволу?

— Подумаєш, помада! — Віка закотила очі. — Не будь жадібною!

Христина глибоко вдихнула.

— Справа не в жадібності, а в повазі! Не бери мої речі без дозволу!

— Гаразд-гаразд! — Віка недбало витерла губи тильною стороною долоні. — Забирай свою коштовність!

Того вечора Христина розповіла про все Микиті, але він лише знизав плечима:

— Вона ж вибачилася! Чого ти хочеш?

— Вона не вибачалася, Микита! І справа не в помаді, а в її ставленні!

— У вас просто схожі смаки! — Микита посміхнувся, ніби це все пояснювало. — Ви ж обидві жінки, любите красиві речі!

Христина не стала продовжувати розмову, розуміючи, що чоловік її не чує. Але інцидент з помадою виявився лише початком.

Через кілька днів Христина виявила свої дизайнерські джинси в кошику для брудної білизни — пом’яті, з плямою від кави на стегні.

Вона точно пам’ятала, що не одягала їх останнім часом. У шафі не вистачало двох блузок, а у ванній зникли її улюблені парфуми.

— Микита, нам потрібно поговорити! — сказала Христина, коли вони залишилися наодинці. — Віка постійно бере мої речі без дозволу і повертає їх зіпсованими! Якщо взагалі повертає!

— Ти впевнена, що це вона? — Микита виглядав скептично. — Може, ти просто забула, куди поклала?

— Я бачила її в моєму одязі! — Христина починала втрачати терпіння. — І вона навіть не заперечує цього!

— Вона росте, їй хочеться виглядати дорослішою! Красивішою! — Микита захисно підняв руки. — Я поговорю з нею!

Але ситуація тільки погіршувалася. Одного разу, повернувшись з роботи раніше, ніж зазвичай, Христина застала у своїй спальні Віку, яка приміряла її дороге плаття і прикраси перед дзеркалом.

— Що ти робиш? — вигукнула Христина, не вірячи своїм очам.

Віка навіть не здригнулася.

— Приміряю! Мені до Сашка на день народження потрібно щось круте одягнути!

— Негайно зніми це! — Христина підійшла ближче. — Ця сукня коштує більше, ніж всі твої речі разом узяті! І хто такий Сашко?

— Мій хлопець! — Віка почала неохоче розстібати сукню. — А що такого? Я б не зіпсувала!

— Справа не в цьому! Ми вже говорили про те, що не можна брати чужі речі без дозволу! А ти залізла в мою шафу, в мою скриньку з прикрасами!

— Господи, яка ж ти зануда! — Віка скривилася. — Пара ганчірок, подумаєш!

Того вечора Христина знову спробувала поговорити з чоловіком, але Микита тільки відмахнувся:

— Ти робиш з мухи слона! Всі дівчата-підлітки так поводяться!

— Ні, не всі! — заперечила жінка. — І це не нормально!

Але справжнім шоком стало зникнення грошей.

Христина завжди зберігала певну суму готівкою у своєму щоденнику для непередбачених витрат.

Того дня їй потрібно було оплатити доставку, і вона виявила, що з семи тисяч залишилося тільки дві.

— Микита, у мене зникли гроші! — сказала вона ввечері. — П’ять тисяч!

— Ти впевнена? — Микита підняв брову. — Може, ти витратила їх і забула?

— Ні! — твердо відповіла Христина. — Я не чіпала ці гроші вже місяць! І точно знаю, скільки там було!

— Ну, може, хатня робітниця? — припустив Микита, явно уникаючи очевидної підозри.

— Домробітниця була востаннє два тижні тому, а гроші я перевіряла три дні тому! — Христина дивилася чоловікові прямо в очі. — Це Віка, і ти це знаєш!

— Ти не можеш звинувачувати дитину в крадіжці без доказів! — Микита підвищив голос. — Це серйозне звинувачення!

— Дитину? — Христина нервово розсміялася. — Ти нещодавно говорив, що вона доросла дівчина, коли йшлося про мої речі! А тепер вона раптом стала дитиною?

Христина розуміла, що втрачає контроль над власним життям і будинком.

І що найстрашніше — вона втрачала повагу чоловіка, який, здавалося, готовий був виправдати будь-який вчинок своєї дочки.

Зникнення золотих сережок стало останньою краплею…

Христина помітила їх відсутність, коли збиралася на важливу ділову зустріч.

Вона перевернула всю скриньку, перевірила всі полиці в шафі, оглянула підлогу і навіть заглянула під ліжко. Сережок ніде не було.

Ці сережки були особливими — їх подарував їй перший чоловік на річницю весілля, за місяць до своєї раптової загибелі.

Для Христини вони стали не просто прикрасою, а пам’яттю, символом щасливих років з коханою людиною.

Вона скасувала зустріч і весь день просиділа вдома, обшукуючи кожен куточок. А пізніше повернувся Микита, здивований її присутністю вдома посеред робочого дня.

— Щось сталося? — запитав він, знімаючи піджак.

— Зникли мої золоті сережки! — Христина дивилася на нього нерухомим поглядом. — Ті самі, від Максима!

— Може, ти їх кудись поклала і забула? — припустив Микита звичну версію.

— Ні, Микита! — Христина повільно похитала головою. — Я їх не одягала вже пів року! Вони завжди лежать у скриньці, в маленькому оксамитовому мішечку! І тепер їх там немає!

— І ти, звичайно, думаєш, що це Віка!

— А ти ні? — Христина встала. — Після всього, що відбувалося останнім часом, у тебе є інші версії?

— Послухай… Це просто сережки! Я куплю тобі нові, навіть кращі!

Христина струсила його руки.

— Справа не в ціні, Микита! Це пам’ять про Максима! Останній його подарунок перед…! Ти це розумієш?

— Звичайно, розумію! — Микита спробував обійняти її. — Тоді ми їх знайдемо, обіцяю!

Христина відсторонилася.

— І як же? Ти запитаєш у Віки?

— Тільки не треба знову звинувачувати її! — Микита нахмурився. — Вона не взяла б щось настільки особисте!

У цей момент вхідні двері грюкнули, і в квартиру увійшла Віка. На ній був новий топ, якого Христина раніше не бачила, і… Золоті сережки. Ті самі.

— Привіт, тату! — Віка кинула рюкзак на підлогу і тільки потім помітила Христину. — А, і ти вдома!

Жінка завмерла, не вірячи своїм очам.

— Зніми! Негайно!

— Що? — Віка зобразила нерозуміння, але її очі видавали — вона прекрасно знала, що робить.

— Мої сережки! — Христина підійшла ближче. — Негайно зніми їх! Ти не мала права їх брати!

— Та годі тобі! — Віка пирхнула. — Подумаєш, сережки! Ти ж все одно їх не носиш!

— Тому що вони — пам’ять про мого покійного чоловіка! — Христина стиснула кулаки. — Зніми їх негайно!

— Досить на неї кричати! — втрутився Микита, встаючи між ними. — Вона не знала!

— Ні, вона все прекрасно знала! — Христина обійшла чоловіка і встала прямо перед Вікою. — Ти спеціально їх взяла, так? Знала, що вони для мене значать, і спеціально одягла їх, щоб я побачила!

Віка посміхнулася, і ця посмішка показала Христині її справжнє обличчя — розважливе, зле, мстиве.

— Звичайно, знала! — Віка повільно зняла одну сережку. — Ти ж тільки про нього і говориш! Максим те, Максим це! Ніби тато — порожнє місце!

— Не смій так говорити! — Микита повернувся до дочки. — Христина ніколи…

— Перестань, тату! — Віка закотила очі. — Вона вийшла за тебе від відчаю! Їй просто потрібна була заміна, а ти повівся!

— Замовкни! — Микита підвищив голос. — Негайно вибачся перед Христиною!

— За що? За правду? — Віка зняла другу сережку і недбало кинула обидві на стіл. — Забирай свої дорогоцінні сережки! Подавися ними!

Христина підняла сережки, міцно стискаючи їх у долоні.

— Я хочу, щоб вона пішла! Сьогодні ж!

— Що? — Микита подивився на дружину, як на божевільну. — Ти не можеш вигнати мою дочку!

— Можу! — Христина випросталася. — Це мій будинок! Я його купила після до зустрічі з тобою!

І я не дозволю, щоб тут жила людина, яка краде мої речі і знущається над пам’яттю про мого першого чоловіка!

— Я не піду! — Віка схрестила руки на грудях. — Мені нікуди йти! У мами ремонт, її немає, а бабуся занудна стара!

— Це не моя проблема! — відрізала Христина.

— Але… — почав Микита.

— Якщо завтра зранку твоя донечка не звалить з мого будинку, то у неї з’явиться нова прописка на найближчі п’ять років, Микита!

— Ти що, погрожуєш? — Микита зблід.

— Констатую факт! — Христина дивилася йому прямо в очі. — Зникнення грошей, крадіжка коштовностей — це кримінальний злочин! І мені набридло закривати на це очі! А вона вже не маленька дівчинка!

— Христино, послухай… — почав Микита, але вона перебила його.

— Ні, це ти послухай! Я терпіла достатньо! І більше не збираюся!

— Ти не можеш так поводитися з моєю дочкою! — Микита схопив Христину за зап’ясток. — Їй всього шістнадцять!

— Відпусти мене! — процідила жінка крізь зуби.

— Не відпущу, поки ти не схаменешся!

— Ти робиш мені боляче!

— А ти робиш боляче мені! — Микита струснув її. — Три роки разом, і ти готова все перекреслити через якісь сережки?

— Не через сережки! — Христина знову спробувала звільнитися. — Через те, що ти не бачиш очевидного! Твоя дочка — злодійка!

Шістнадцять років — достатньо, щоб розуміти різницю між своїм і чужим!

— Тату, вона просто заздрить! — втрутилася Віка, підходячи ближче. — Заздрить, що у нас з тобою особливий зв’язок! Що б вона не робила, я завжди буду твоєю дочкою, а вона — тільки другою дружиною!

— Замовкни! — Христина сіпнулася всім тілом, намагаючись звільнитися, і несподівано Микита відпустив її руку, але лише для того, щоб в наступну секунду… ляснути її по обличчю.

Жінка відсахнулася, притискаючи долоню до щоки. У кімнаті зависла тиша.

Микита виглядав приголомшеним своїм вчинком, Віка — переляканою, але з відтінком дивного задоволення в очах.

— Христино, я… — почав Микита, роблячи крок до неї.

— Не підходь! — Христина відступила. — Жоден чоловік ніколи не піднімав на мене руку! Навіть у найжахливіших сварках!

— Я не хотів… — Микита простягнув до неї руки. — Просто ти мене довела…

— Я довела?! — Христина гірко розсміялася. — Звичайно! Це завжди моя вина, чи не так?

Я винна, що твоя дочка краде! Я винна, що мені це не подобається! І тепер я винна, що ти мене вдарив!

— Припини, ти все перевертаєш! Це був просто ляпас! У пориві емоцій!

— Ляпас у пориві емоцій… — повільно повторила Христина. — І що буде наступного разу? Синьці? Зламані ребра? Де межа, Микита?

— Не буде ніякого наступного разу! — вигукнув він. — Я не така людина!

— Вже така! — Христина зустрілася з ним поглядом. — І знаєш, що найстрашніше? Ти навіть не розумієш, що накоїв! Для тебе це просто ляпас, який я заслужила!

Христина обійшла його, прямуючи до дверей.

— Куди ти зібралася? — Микита перегородив їй шлях.

— Далі від тебе! — вона спробувала обійти його.

— Нікуди ти не підеш! — Ми повинні розібратися!

— Ми вже розібралися! — Христина подивилася на його пальці, що стискали її зап’ястя. — Забери руку, або я закричу так, що збіжаться всі сусіди!

— Ти погрожуєш мені? — він сильніше стиснув її.

— Ні, попереджаю! — Христина не відводила погляду.

Щось в її очах змусило Микиту відпустити її руку.

— Ми можемо все виправити! — сказав він, раптово переходячи на благальний тон. — Це був просто поганий день!

— Поганий день! — повторила Христина.

— У мене було багато поганих днів за останні три роки, Микита! Але я ніколи не думала, що ти піднімеш на мене руку!

— Тату, вона все одно тебе не любить!

— Віка підійшла і взяла батька за руку.

— Ходімо звідси!

Жінка подивилася на них — батько і дочка були такі схожі в цей момент.

Обидва впевнені у своїй правоті, обидва не бачать нічого жахливого в тому, що зробили…

— Забирайтеся! — тихо сказала вона.

— Вдвох! Я даю вам годину на збори!

— Це мій будинок не менше, ніж твій! — обурився Микита.

— Ні! — Христина похитала головою.

— Це мій будинок! Він куплений на мої гроші, до нашого весілля! І я ніколи не переписувала його на тебе, хоча ти це не раз пропонував!

— Ти не можеш мене вигнати! Ми з тобою одружені!

— Це ненадовго!

— Христина простягнула руку долонею вгору.

— Ключі!

— Що?

— Ключі від квартири! Дай їх мені!

— Ти з’їхала з глузду!

— Микита нервово розсміявся.

— Я не віддам тобі ключі від власного будинку!

— Добре!

— Христина кивнула.

— Тоді я викличу поліцію! І розповім їм про домашнє насильство, про крадіжку коштовностей, про…

— Замовкни! — Микита зблід від люті.

— Просто замовкни!

Він схопив дочку за руку.

— Збирай речі, Віка! Ми йдемо!

— Куди? — Віка виглядала розгубленою.

— До твоєї матері! — відрізав Микита. — Тимчасово!

Христина мовчки спостерігала, як вони збирають речі.

Микита кидав у сумку одяг, зубну щітку, гаманець. Віка дістала свою валізу, недбало запхала в неї розкидані речі.

Через сорок хвилин вони стояли біля дверей.

— Ти пошкодуєш про це! — сказав Микита.

— Вже шкодую! — відповіла вона.

— Про те, що витратила на тебе три роки життя!

Коли двері за ними зачинилися, Христина повільно опустилася на підлогу передпокою.

Вона не плакала. Всередині була порожнеча і дивне полегшення, ніби з плечей зняли важкий тягар.

Наступного дня вона відвідала травмпункт, де зафіксували синці на зап’ястях і гематому з невеликим набряком на вилиці.

Потім вирушила в поліцію, де написала заяву — про побої і про крадіжку.

А після подала на розлучення.

Увечері, сидячи у своїй тепер уже дійсно своїй квартирі, Христина дістала золоті сережки.

Покрутила їх у руках, згадуючи щасливе обличчя Максима, коли він дарував їх їй.

І вперше за довгий час відчула, що вчинила правильно…