За всі вісім років свого життя Петько ніколи нічого не крав. Навіть коли ділив бутерброди та цукерки з товаришами, він не намагався хитрістю залишити собі найкращий шматок. Петько був чесною людиною.

Але зараз була зовсім інша справа. Це виходило за межі його звичного досвіду. Річ у тім, що у Вірочки був день народження. І вона не мала подарунків. А ця лялька все одно була нікому не потрібна.

Наче намагаючись втекти від настирливих думок, Петько прискорив крок. Ось він – поворот, ось старий сільський місток, мабуть, вона буде тут. Хлопчик озирнувся. І справді, на краю містка, звісивши босі ноги у воду, сиділа дівчинка.

На вигляд їй було років шість, не більше. Сукня на ній була брудна, а крізь дірки просвічувалося худе дитяче тільце. Уся її увага була поглинута яблуком, яке вона тримала в руці, тому дівчинка не одразу помітила появу свого товариша.

Петько стояв, заклавши руки з подарунком за спину, і не наважувався заговорити. Він не знав, що треба говорити у таких випадках.

– Ось. Це тобі. Тримай, – нарешті знайшовся він, простягаючи дівчинці пакунок.

– Ой, Петре. А я тебе й не помітила. Що це таке? Мені? – Здивувалася Вірочка.

– Розвертай, – діловито промовив Петько, відводячи очі убік.

Дівчинка поклала важкий, обмотаний газетами пакунок на голі, вкриті синцями коліна, і почала його розвертати. Вона робила це повільно, намагаючись зберегти цілу невигадливу упаковку подарунка.

– Та що ти робиш? Отак треба, – сказав хлопчик, відриваючи частину газет і кидаючи їх убік. Коли подарунок з’явився перед очима іменинниці, крик подиву вирвався з її вуст.

На колінах у дівчинки лежала велика, розміром майже зі справжнє немовля, фарфорова лялька. На ній була шовкова сукня з бантиком, а шию прикрашала нитка штучних перлів. Її довге руде волосся було завите, а на голові красувався капелюшок.

Вірочка завмерла, боячись забруднити брудними руками свій скарб. Вона лише уважно розглядала порцелянову красуню. Сльози з’явилися у величезних, все ще широко розкритих від здивування очах дівчинки.

– Петре! Дякую! Величезне тобі спасибі, – і Вірочка розплакалася, не в змозі більше стримувати своїх почуттів.

Петька сліз не любив. Збентежений таким бурхливим виявом подяки, хлопчик знову насупився.

– Не плач! Чого це ти! Мені той… Додому час, – хлопчик різко повернувся у бік будинку.

Тоді Вірочка стрепенулась, і навіть на мить забувши, що лялька лежить у неї на колінах, і діяти треба дуже обережно, рвучко піднялася.

– Петре! Почекай! Тобі тітка Катя яблуко передала, – сказала дівчинка і простягла своєму другові червоне, налите соком, яблуко.

– Сама з’їж! – Заступним тоном відповів Петько. Але Вірочка не відступила.

– Візьми, будь ласка, – наполегливо сказала вона і додала, показуючи на ляльку. – А де ти її взяв?

Хлопчик, узявши простягнуте яблуко, мовчки попрямував геть.

Неспокійно було на серці. Що робити, коли побачать? Адже ця лялька, та сама лялька, яку подарували його старшій сестрі Лілі. Ляльку дуже берегли, вона стояла на окремій поличці у шафі за скляними дверцятами.

І навіть не давали погратись. Фарфорова красуня дивилася своїми очима-намистинками з висоти свого становища і ніби говорила:

“Я не для вас. Я не для вас”.

А у Вірочки був день народження. Ні, Петько жадібний не був, він міг, звичайно, подарувати їй свою машинку чи конструктор. Але ж Віра – дівчисько. А для дівчаток немає кращого подарунка, ніж лялька.

Хто ж їй подарує? Батьків нема. Сестра її матері, тітка Катя, взяла Вірочку до себе на виховання, але сама тільки-но кінці з кінцями зводить. Вона шкутильгає на одну ногу і не може виконувати важку роботу.

Сусіди продуктами допомагають хто чим може. Але ж це їжа. А кожній дівчинці потрібна лялька. А Ліля вже доросла, їй десять років і без іграшок проживе.

Що робити? Може, не помітять.

– Петько! – почув хлопчик мамин голос. – Іди сюди, я тобі зараз влаштую, шибеник такий!

“Ну, от і все, – подумав хлопчик, – дізналися”. І якось холодно-холодно стало на серці, а спиною побіг липкий піт.

Повільно, ледве тягнучи ноги, ніби раптом постарівши, хлопчик наближався до будинку.

– Іди! Іди! – продовжувала кричати мама, і коли він уже зовсім наблизився, сказала. – А хто це у нас тітці Каті молоко не відніс? Втік гуляти він. Довелося Лілю посилати. А їй ще робити уроки. Що таке?

– Вибач, мамо. Я забув, – сказав хлопчик, відчувши раптове полегшення. “Пронесло”, – подумав він.

– Забув він, – продовжувала сердитися мама. – А з хлопчиськами бігати, грати не забув.

Але від Петьки вже й сліду не було. Він сидів на підлозі у вітальні та, заплющуючи то одне око, то друге, намагався перевірити, наскільки помітна пропажа ляльки з її коронного місця.

Тут двері відчинилися, і в кімнату вбігла Ліля.

– Ага! Ти тут. Навіть не ховаєшся! Ти навіщо Вірці мою ляльку подарував? Вона зараз тітці Каті вихвалялася подарунком від Петра, – накинулася на брата дівчинка.

– Ти їй сказала? – похмуро запитав Петько.

– А хоч би й сказала. Лялька моя, – буркнула дівчинка.

І, подивившись на брата доброзичливим поглядом, продовжила:

– Гаразд, не переймайся, нічого не сказала. І мамі не скажу. Якщо сама не помітить, то не дізнається.

Петько засяяв і, порившись у кишені, дістав яблуко.

– Тримай це тобі. «Копесація», – сказав він, насилу вимовляючи малознайоме для нього слово.

– Компенсація, розумник, – з усмішкою відповіла сестра хлопчику. – А звідки яблуко?

– Віра каже, що тітка Катя передала.

– Так у неї ще не вистигли. Я питала, – сказала дівчинка, відкушуючи половину яблука і простягаючи другу половину братові.

І справді. Звідки ж було це яблуко? На це питання могла відповісти лише Віра. Але, коли Петько пізніше спитав про це дівчинку, вона, винно посміхаючись, лише погладжувала розбиті коліна.

А мама нічого не дізналася. На Новий рік тато подарував їй новий кавовий сервіз, який мама поставила на ту саму полицю, звідки раніше дивилася своїм зарозумілим поглядом лялька, повторюючи знову і знову:
“Я не для вас. Я не для вас”.

Ставте вподобайки та пищіть коментарі, що думаєте з цього приводу?

КІНЕЦЬ.