– Тату, можна тебе на хвилинку? – пролунав за спиною тихий голос доньки.

На кухонному годиннику миготіла шоста вечора. У вікно лилося світло, фарбуючи бежеві стіни в теплі відтінки. Високі склопакети виходили на тихе подвір’я, де мамині улюблені берези хитали гілками, відкидаючи химерні тіні.

Простора кухня в скандинавському стилі дихала затишком – світлі меблі, мінімалістичні деталі, кілька горщиків із пряними травами на підвіконні створювали атмосферу сімейного вогнища.

Володимир Степанович – великий чоловік із сивими скронями й уважним поглядом карих очей – відірвався від читання вечірньої газети. Навпроти примостилася його дев’ятнадцятирічна донька Поліна – тендітна шатенка з розсипом веснянок на носі, так схожа на матір у молодості.

– Що цього разу? – з усмішкою запитав батько, потягнувшись до барсетки.

– Розумієш, Сергію дуже потрібні кросівки…

Рука завмерла на півдорозі.

– От як? – У голосі зазвучали сталеві нотки. – А сам він не може заробити?

– Та чого ти так одразу! – спалахнула Поліна. – Вічно трясешся над кожною копійкою!

– Послухай мене уважно, – батько відклав барсетку. – Пам’ятаєш, як три місяці тому ти пурхала квартирою, розповідаючи про “найкращого хлопця на світі”? Я теж був таким – закоханим до безпам’ятства в твою маму. Але ніколи не просив у тещі грошей на подарунки.

В очах доньки заблищали сльози:

– Ти просто його не знаєш…

– Зате я знаю життя. Чоловік, який не здатен забезпечити навіть себе, не готовий до серйозних відносин. Захочеш собі кросівки – будь ласка. Але для нього – вибач.

– Ти… ти… – Поліна схопилася зі стільця. – Ти нічого не розумієш!

– Розумію більше, ніж ти думаєш, – тихо вимовив Володимир Степанович слідом за донькою, яка тікала.

У пам’яті сплив момент, коли він, двадцятирічний студент, підробляв ночами вантажником, щоб купити коханій дівчині – майбутній дружині – бажані чобітки. Може, тому вони й разом уже двадцять років?

“Нехай вчиться, – подумав він, повертаючись до газети. – Чим раніше зрозуміє – тим краще”.

– Володю, чи не занадто суворо ти з нею? – У дверному отворі кухні з’явилася витончена жінка з м’якими рисами обличчя і добрими очима.

Легкий домашній сарафан підкреслював струнку фігуру, яку Ірина Миколаївна зберегла за двадцять років шлюбу. Чоловік часто жартував, що закохується в неї знов щоранку.

За вікном догорав літній вечір. Старі берези у дворі відкидали довгі тіні на дитячий майданчик, де багато років тому їхня маленька Полінка будувала пасочки з піску.

– А пам’ятаєш, як на першу зарплату я купила тобі шкіряну куртку? – усміхнулася дружина, сідаючи поруч.

– Звісно, пам’ятаю, – На суворому обличчі чоловіка з’явилася тепла усмішка. – Три місяці збирала. Я тоді від щастя не знав, куди діватися.

– Ось бачиш…

– Ні, Іро, це інше. Ти ж знаєш, я для Поліни нічого не шкодую. Але її Сергій… Хлопцеві двадцять один, а він усе на шиї в батьків сидить. Який із нього чоловік буде?

– У чомусь ти маєш рацію.

– Дівчинка повинна навчитися відрізняти справжню турботу від красивих слів. Чоловік або може забезпечити сім’ю, або ні. Третього не дано.

У передпокої почувся звук дверей, що відчиняються.

– Куди це вона проти ночі? – стривожилася мати.

– Нехай іде, – зітхнув Володимир Степанович. – Охолоне, подумає.

– А якщо…

– Не переживай. За півгодини зателефонує подрузі, поплачеться. А вранці буде як ні в чому не бувало.

– Звідки така впевненість?

– Тому що вона – твоя донька. Така ж горда була в молодості. Пам’ятаєш, як ти після тієї куртки тиждень зі мною не розмовляла?

– Це чому ж?

– Тому що я сказав, що більше ніколи не візьму в тебе таких дорогих подарунків.

Ірина Миколаївна розсміялася:

– Але ж правда. Який же ти все-таки впертий.

– Зате правильний, – підморгнув чоловік. – І дочка такою ж виросте.

Перехожі, що проходили повз, не помічали сліз на щоках юної дівчини. За спиною залишився рідний двір, де кожна лавка пам’ятала її дитячі секрети.

У телефонній книжці миготіли імена друзів, але звернутися можна було тільки до однієї – Тетяни. Вірна подруга, з якою ділили радощі й прикрощі зі шкільної лави, ніколи не підводила.

– Танюшо, привіт! Можеш позичити трохи грошей?

– Полінко, у мене зараз туго з фінансами. Сама знаєш, тільки влаштувалася в турагентство, зарплата через два тижні.

– Пам’ятаєш, я подарувала тобі “Джейн Ейр” з ілюстраціями Чарльза Кіпа? Ти тоді два роки шукала це видання.

На іншому кінці дроту почулося зітхання:

– Гаразд, приходь. Тільки трохи можу дати.

Небом пливли пухнасті хмаринки, нагадуючи солодку вату. Літній вітер грався з листям, що розпустилося, немов радіючи разом із дівчиною.

У маленькій квартирі, заставленій книжковими полицями, її зустрів молодший брат господині – довготелесий підліток із веснянками на носі.

– О, Полька прийшла! – Вадим розплився в усмішці. – А мене поцілуєш?

– Геть звідси! – Тетяна жартівливо замахнулася рушником.

– Ну ось, завжди ви мене проганяєте, – удавано образився хлопчина, ховаючись за дверима.

– Дякую тобі величезне! – Поліна чмокнула подругу в щоку.

– Сподіваюся, не на чергові іграшки своєму Сергію? – примружилася Тетяна.

– Ні-ні, що ти! – занадто поспішно відповіла дівчина.
***
Поки Поліна була в гостях, на вулиці ішов дощ. З-під чорних хмар виглянуло сонце, освітлюючи мокрий після дощу асфальт. У кишені зігрівала душу позичена сума, призначена для довгоочікуваного подарунка.

На дзвінок у двері відчинила жінка з тонкими рисами обличчя.

– Проходь, Поліночко, Сергійко у своїй кімнаті, – привітно промовила Ольга Вікторівна.

За дверима кімнати долинали звуки пострілів і вибухів. Розкидані речі, порожні упаковки від чіпсів і недопиті пляшки коли створювали гнітючу картину холостяцького побуту.

– Любий, я прийшла! – дівчина спробувала обійняти свого обранця.

– Не зараз, почекай, – хлопець смикнув плечем, не відриваючи погляду від монітора.

– Може, я приберу трохи?

– Роби що хочеш, тільки не заважай.

У двері постукали:

– Поліно, підемо чайку поп’ємо, поки цей геймер свій рівень проходить.

– Іди, за півгодини звільнюся, – буркнув Сергій.

На світлій кухні, прикрашеній вишитими серветками, Ольга Вікторівна розлила чай по порцеляновим кухлям:

– Сидить цілими днями у своїх стрілялках, працювати не хоче.

Ці слова змусили згадати, як півроку тому вона влаштувалася помічником флориста. Перша зарплата перетворилася на свято для всієї сім’ї: батькові – стильну краватку в тонку смужку, мамі – парфуми з ніжним водним ароматом, що нагадує про їхню поїздку до моря, братику – брелок із мініатюрною копією його улюбленого мотоцикла, сестричці – помаду модного винного відтінку.

У кухні, заставленій глиняними горщиками з геранню і прикрашеній саморобними ляльками-оберегами, Ольга Вікторівна розповідала про своє захоплення народною творчістю.

– А цей оберіг захищає від лихого ока, – жінка дбайливо поправила лялечку.

– Як цікаво, а мене більше живопис приваблює.

– О, я в молодості теж малювала…

У кухню увірвався Сергій, нагадуючи своєю енергією і посмішкою пустотливе цуценя лабрадора:

– Полінка! А я такий рівень пройшов – закачаєшся!

– Давно чекаю, підемо погуляємо?

– Чуєш, а чому програміст не може знайти дружину? – підморгнув хлопець. – Тому що шукає ідеальну.

– Сергію… – закотила очі мати.

– А ще знаєте, як програміст відкриває вікно? Натискає Alt+F4! – продовжував веселитися юнак.

Настрій Поліни покращився, вона уявила, як вони підуть у магазин за крутими кросівками, які пригледіла тиждень тому.

– Піду одягнуся, – Сергій попрямував до дверей.

– Дякую за чай, – подякувала дівчина і вийшла в передпокій.

За кілька хвилин з’явився скуйовджений Сергій у м’ятій футболці та різних шкарпетках.

– Мамо, дай грошей, – простягнув руку син.

– Скільки?

– Ну двісті.

– Тримай, – дістала купюри Ольга Вікторівна.

– Додай ще трохи, га?

Мати мовчки простягнула ще одну купюру.

“Двадцятиоднорічний хлопець випрошує кишенькові гроші”, – промайнуло в голові в Поліни.

Спливли слова батька: “Справжній чоловік має спочатку стати на ноги, а потім уже думати про серйозні відносини”. Уперше ця проста істина набула реального сенсу.

Вулицею усипаною ніжно-рожевими пелюстками квітучої сакури, неквапливо йшла парочка. Прохолодний вітерець грався з листям на деревах, створюючи химерні тіні на тротуарі.

– У грі я прокачав героя до вісімнадцятого рівня! Уявляєш, який епічний бій був? – захоплено розмахував руками Сергій.

– Круто… А чому ти в мами гроші просив? Ти ж працюєш.

– Ну, поки що трохи отримую. Але це тимчасово!

– А які плани? Куди рухатися збираєшся?

– Ну… може курси якісь пройду… або стажування… – невпевнено протягнув хлопець.

“Як дитина в пісочниці – живе одним днем”, – подумала дівчина.

– Давай присядемо, ноги втомилися, – Поліна кивнула на лавку біля вітрини спортивного магазину.

Погляд дівчини мимоволі зупинився на кросівках Сергія, що нагадують пошарпану життям черепаху: потрісканий шкірозамінник, шви, які розійшлися, шнурки різної довжини, що бовтаються.

– Може зайдемо, приміряєш нові? – кивнула вона на вітрину.

– Ні, батько обіцяв наступного тижня грошей підкинути, тоді й куплю.

“Дорослий, а все як маленький – то мама, то тато мусять забезпечувати”, – знову спливли в пам’яті слова батька про фінансову незалежність справжнього чоловіка.

– Слухай, а може…

– Почекай, – перебив Сергій, – мені друг пише, там у грі таке почалося!

Хлопець повністю занурився в телефон, забувши про навколишній світ. На його обличчі застиг вираз дитячого захоплення, ніби п’ятирічний малюк отримав довгоочікувану іграшку.

– Оце так! Уявляєш, вони там усіх… – продовжував захоплено тараторити він.

“Цікаво, а про майбутнє він думає з таким самим ентузіазмом?” – промайнула гірка думка в Поліни.

Раптово телефон Сергія вибухнув мелодією з гри.

– Едік, привіт! Що? З Даною? Та годі! – радісно усміхнувся хлопець. – У піцерію? Звісно, зараз буду!

“І як він збирається платити? На нове взуття грошей немає, а на піцу знайдуться?” – промайнуло в голові у дівчини, поки її погляд знову мимоволі повертався до вітрини магазину.

За останні півгодини щось невловимо змінилося у сприйнятті коханої людини. Немов з очей спала пелена, і замість мрійливого романтика проступив образ дорослої дитини, яка не бажає дорослішати.

Але навіть зараз, дивлячись на його розпатлані вихори і палаючі від передчуття зустрічі очі, серце наповнювалося ніжністю.

– Ходімо швидше! – схопив він її за руку. – Там недалеко, за рогом.

– Іди, наздожену за п’ять хвилин. Потрібно дещо перевірити.

Дотик теплих губ до щоки – легкий, як помах крила метелика. Сергій помчав, пристрибуючи на ходу, немов персонаж улюбленої комп’ютерної гри.

“Усе-таки є в ньому щось особливе”, – подумала дівчина, проводжаючи поглядом постать, що віддаляється. Коли хлопець зник за поворотом, рішуче попрямувала до дверей спортивного магазину.

Через скляну вітрину пробивалися промені весняного сонця, граючи відблисками на новеньких кросівках – точно таких самих, які міряв нещодавно Сергій.

Неохоче повертаючи взуття на полицю, дівчина занурилася в роздуми. Тимур, приятель Сергія, уже другий рік працює програмістом у великій компанії, нещодавно взяв у кредит новенький “Фольксваген”.

Юра, одногрупник, минулого тижня подарував своїй Каті золоті сережки, хоча працює звичайним менеджером в автосалоні.

Навіть молодша сестричка Сергія, Дана, не сидить склавши руки – у вихідні працює в модному ресторані, збирає на курси візажиста. А він… Усе ті ж комп’ютерні ігри, розмови про світле майбутнє і жодних конкретних дій.

“Може, тато має рацію?” – промайнуло в голові. – “Скільки можна його опікати?”

За роздумами не помітила, як опинилася біля виходу. Штовхнувши важкі скляні двері, попрямувала до піцерії, де на неї вже чекали. Тепер погляд на коханого змінився остаточно, немов хтось зняв рожеві окуляри, через які вона дивилася на нього всі ці місяці.
* * *
У піцерії з цегляними стінами та вінтажними фотографіями завжди витав дух свободи та невимушеності. Саме тому заклад став улюбленим місцем зустрічей компанії друзів.

– А ви знаєте, чому пінгвіни не літають? – випалив Сергій, хизуючись у потертих джинсах і розтягнутій футболці. – Тому що їм авіаквитки не по кишені!

Тепер ці жарти здавалися Поліні пласкими і недоречними. Раптово вона почала помічати, як він голосно плямкає, постійно перебиває співрозмовників, недбало одягається, не слідкує за своєю мовою, постійно спізнюється.

– Наступного місяця починаю курси зі штучного інтелекту, – ділився планами Тимур. – Після них зарплата зросте щонайменше вдвічі.

– А я на 80-му рівні в грі! – похвалився Сергій, розмахуючи руками. – Уявляєте, якого дракона завалив?

– У світі ілюзій існування втрачає сенс, – почав Едуард, цитуючи Шопенгауера.

Поліна мовчки спостерігала за тим, що відбувається, чітко розуміючи, що її вибір був помилковим.

Несподівано задзвонив телефон. На екрані висвітилося “Зоя”.

– Привіт, сестричко! Ми з Артуром збираємося на новий фільм. Приєднаєшся?

Присутні за столом притихли, прислухаючись до розмови. Поліна, поправляючи пасмо волосся, повернулася до свого хлопця:

– Сергію, Зоя запрошує в кіно. Підемо?- Звичайно! – пожвавився він. – Тільки спочатку оплати за мене рахунок, а то в мене не вистачає.

Брови Поліни злетіли вгору:

– Почекай, якщо в тебе немає грошей на піцу, як ти зібрався в кіно?

– Ну, ти ж заплатиш, – промямлив Сергій, колупаючи виделкою залишки піци.

За столом Едуард і Тимур переглянулися, старанно вдаючи, що захоплені своїми тарілками.

– Мама мало грошей дала, – пробубнив “юнак”.

– Серйозно? – усміхнулася Поліна. – Як каже мій батько: “Справжній чоловік має забезпечувати свою жінку, а не сидіти на маминій шиї”.

У цей момент Сергій нагадував ображену п’ятирічну дитину, у якої відібрали улюблену іграшку.

– Знаєш що? Я піду сама.

– А, так у тебе інший з’явився! – схопився Сергій. – Тому ти так себе поводиш.

Едуард демонстративно втупився в меню, а Тимур почав із перебільшеним інтересом розглядати картину на стіні.

“Як я могла зустрічатися з цією інфантильною істотою?” – промайнуло в голові у Поліни, поки вона збирала сумку.

– Гей, а хто за піцу заплатить? – пролунало вслід дівчині, яка йшла.

Двері піцерії зачинилися, залишивши позаду чергову закриту главу її життя.
* * *
Вечірній вітер ніжно перебирав листя беріз, немов втішаючи схвильовану дівчину. На заході догоряв захід сонця, забарвлюючи небо в персиково-рожеві тони, а рідкісні хмари, підсвічені останніми променями сонця, нагадували повітряну вату.

“Яке щастя, що тато завжди вчив мене розбиратися в людях”, – розмірковувала вона, поправляючи пасмо волосся, що вибилося. Струнка фігура в легкій сукні стрімко рухалася вперед, залишаючи позаду не тільки пройдені метри, а й гіркий осад розчарування.

– Тату, ти як завжди мав рацію, – прошепотіла вона, згадуючи їхню останню розмову.

– “Донечко, справжній чоловік спочатку встає на ноги, а потім думає про серйозні відносини”, – як часто він повторював ці слова.

Легка усмішка зачепила губи при думці про невдалу покупку:

– Слава Богу, що не витратила взяті в Тані в борг гроші на ці безглузді кросівки! – розсміялася вона вголос, уявивши, як могла б витратити гроші подруги на розпещеного маминого синочка.

Попереду виднілася яскрава вивіска кінотеатру , де вже напевно чекала сестра. Дівчина прискорила крок, відчуваючи, як із кожним метром стає легше на душі.