– Валентино, ви зрозуміли, що це означає?

– Я повинна підписати договір, що залишаюся без нічого, якщо ваш син вирішить, що я йому більше не потрібна? – я намагалася говорити спокійно, але відчувала, як голос зривається.

– Саме так, – з холодною усмішкою підтвердила майбутня свекруха. – Це лише формальність. Якщо ваші наміри щирі, підпис не змінить нічого.

У цю мить у мене здригнулося серце. Здавалося, я потрапила в пастку, з якої немає виходу. І найгірше – Орест, мій наречений, мовчав.

Я познайомилася з Орестом на святкуванні дня народження нашої спільної подруги. Він був таким… ідеальним: вихований, ввічливий, впевнений у собі. Його шарм буквально заворожував. Я тоді подумала, що мені пощастило зустріти людину, яка, здавалося, була створена для мене.

Ми швидко знайшли спільну мову. Орест походив із заможної родини, але це не виглядало для мене якось зверхньо. Він був справжнім джентльменом, а його турбота про мене здавалась щирою.

Я закінчила педучилище, але працюю косметологом, бо завжди захоплювалася красою. І хоча Орест мав свій бізнес, ми ніколи не обговорювали гроші. Нам було цікаво разом, і це здавалося важливішим за все.

Через кілька місяців він запросив мене на вечерю до своїх батьків. Я дуже хвилювалася, хотіла справити гарне враження. Орест постійно заспокоював мене, але як тільки ми сіли за стіл, його мати, пані Галина, дала зрозуміти, що не поділяє його вибору.

– Ви не навчалися в університеті, Валентино? – її тон був навіть не цікавим, а скоріше осудливим.

– Ні, але я завжди мріяла працювати з людьми. Моя професія приносить мені радість, – відповіла я, намагаючись не показувати свого роздратування.

– О, розумію, – коротко відповіла вона й більше не підтримувала зі мною розмову.

Батько Ореста, пан Ігор, взагалі мене майже не помічав. Але це було навіть краще, ніж гострі погляди його дружини. Орест, як завжди, був милим і робив усе, щоб я почувалася комфортно.

Коли через кілька місяців Орест зробив мені пропозицію, я була найщасливішою людиною на світі. Я уявляла наше майбутнє: щасливе, сповнене любові та гармонії. Але саме тоді й почалися справжні випробування.

Пані Галина відмовлялася приймати нашу заручини. Вона не приховувала свого невдоволення, і її холодність інколи змушувала мене сумніватися, чи я справді зможу стати частиною цієї родини. Але Орест завжди підтримував мене.

– Ти важлива для мене, – говорив він. – Моя мама просто потребує часу, щоб зрозуміти, яка ти чудова.

За місяць до весілля батьки Ореста запросили нас до свого заміського будинку. Вони сказали, що хочуть познайомитися зі мною ближче й обговорити останні приготування до церемонії. Я сподівалася, що це знак їхнього прийняття, але реальність виявилася іншою.

У вітальні нас чекала несподівана зустріч. Там був адвокат, який тримав у руках стос документів.

– Валентино, це пан Сергій. Він підготував шлюбний договір. Ми хотіли б, щоб ви його підписали, – майже офіційним тоном сказав пан Ігор.

Я не могла повірити своїм вухам.

– Який договір? – спитала я.

– Це звичайна формальність, – додала Галина. – Ми хочемо бути впевненими, що все буде чесно, якщо щось піде не так.

Сергій почав пояснювати пункти договору. Суть була в тому, що в разі розлучення я нічого не отримую: ні житла, ні спільного майна. Я відчувала, як у мені наростає обурення.

– Але ми з Орестом любимо одне одного. Навіщо ці папери? – спитала я, звертаючись до свого нареченого.

Орест відвів очі.

– Просто підпиши, – нарешті промовив він. – Це важливо для моїх батьків.

Ці слова були надважкими.

Я підписала. Не тому, що погоджувалася з їхніми умовами, а тому, що не хотіла втратити Ореста. Але з того моменту щось у наших стосунках змінилося. Я почала сумніватися в тому, чи справді я важлива для нього, чи він просто намагається догодити своїм батькам.

Я не могла тримати ці думки в собі, тому вирішила поділитися ними з Орестом.

– Ти став на бік своїх батьків, а не мій, – сказала я.

– Це не так. Я просто хотів уникнути конфлікту, – відповів він.

– Але хіба наша любов не важливіша за їхню думку?

Орест лише зітхнув.

Весілля пройшло чудово, але у мене залишився присмак гіркоти. Здається, я боролася за щось, що втратило сенс. Батьки Ореста трималися відсторонено, і навіть їхні привітання звучали як формальність.

Після весілля я зрозуміла, що не можу жити з цим. Чи зможу я коли-небудь пробачити Оресту його байдужість? Чи знайду я в собі сили прийняти його родину такою, як вона є?

Моя історія ще не завершена. Я досі шукаю відповіді. Чи правильно я вчинила, погодившись на ці умови? Чи варто було боротися до кінця?

Що ви думаєте, дорогі читачі? Як би ви вчинили на моєму місці? Ваші думки дуже важливі для мене.

Джерело