– Ніхто без попередження додому не їде. Валентино, зателефонуй чоловікові, і скажи, нехай разом з сином тебе зустрічають, – радили мені жінки-заробітчанки. І якби я їх тоді послухала, то все могло б бути зовсім по-іншому, а тепер я просто не знаю, що мені робити.

За кордон я поїхала всього 5 років тому, і за цей час я ще вдома не була. Я не встигла виробити документи, і лише тепер, коли отримала пермессо, стала планувати поїздку додому, бо вже дуже скучила і за чоловіком, і за сином.

Рішення їхати в Італію далося мені дуже важко, я людина домашня, нікуди не їздила, за все життя жодного разу за кордоном не була, тому і було мені страшно.

Але безгрошів’я, в якому ми жили, змусило і мене рухатися. Ті мої сусідки, які подалися за кордон ще 20 років тому, такі хороми в нас в селі набудували, що любо глянути.

І я теж собі захотіла будинок збудувати, а чоловік мою ідею підтримав. Каже, ти не мусиш там як інші 20 років сидіти, зароблятимеш гроші, я буду будувати, і так разом ми швидко впораємося.

Допомогла мені виїхати сусідка, яка вже в Італії старожил, вона і з роботою першою мені теж підсобила, і розповіла, що і як, щоб я не хвилювалася на новому місці.

Стала я заробляти по тисячі євро в місяць, і для мене це були шалені гроші. У чоловіка мого руки золоті, він все сам вміє робити, тож на майстрах ми суттєво зекономили.

За три роки будинок був готовий, ще рік я працювала, щоб купити нові меблі, бо хотілося, щоб все було якнайкраще. Потім син захотів машину, і за останній рік я назбирала для нього 10 тисяч євро, і купила йому авто.

Всі щасливі, залишається лише повертатися додому і жити собі на втіху. Але я з чоловіком порадилася і ми вирішили, що ще рік я точно проведу в Італії, щоб нам щось на життя підскладати, а далі вже будемо думати.

На пермессо я чекала майже рік, нарешті мені його дали, і я стала збиратися додому. Мої подруги-заробітчанки попереджали мене, щоб я попередила про свій приїзд чоловіка, але я їх не послухала, думала зробити йому сюрприз, уявляла, як він зрадіє, коли мене побачить.

Та й мені дуже хотілося побачити, що він там набудував, адже дивитися на все по відеозв’язку – це одне, а побачити все на власні очі – це зовсім інше.

Не послухала я порад мудрих людей, таки приїхала без попередження і потрапила в таку ситуацію, що й ворогу не побажаєш. Їхала я додому великим автобусом, а на вокзалі водій нас пересадив в машину і мене довезли аж до мого дому.

Заходжу я у хвіртку, бачу, з моєї хати виходить доволі миловидна жіночка, в моєму халаті і в моїх тапочках. Ще й питає мене: “Ви хто?”

Вона подумала, що я прийшла перевіряти лічильники, але як побачила, що я витягую сумки з машини, до неї нарешті дійшло, хто я.

В цей час з хати вийшов і мій чоловік. Він з переляку став нести якусь нісенітницю про те, що це до нього далека родичка приїхала, наче я за стільки років не знаю його родичів.

Жінка швидко переодягнулася, і поки чоловік заносив сумки в дім, вона пішла. А я просто не знаю, що тепер робити. Будинок у нас дійсно вийшов на славу, чоловік ним дуже пишається. Про той незручний випадок він мовчить, і я теж не згадую, бо просто не знаю, що казати.

Влаштувати сцену з розборками – означає розлучитися з чоловіком, а мовчати – це рівноцінно тому, що проковтнути зраду. І що мені робити? Як вчинити правильно?

В мене душа плаче, бо поки я горбатилася і працювала на чужині, мій чоловік знайшов мені заміну. І син – теж добрий, він точно знав про батькові походеньки, але ж мовчав.

Треба таки було послухати порад інших заробітчанок, вони знають, що кажуть… От як мені тепер бути?

Джерело